Відповідальний редактор та упорядник Володимир В’ятрович. Авторський коллектив: В. В’ятрович, Р. Грицьків, І. Дерев’яний, Р. Забілий, А. Сова, П. Содоль. Українська Повстанська армія. Історія нескорених

Грудень 2008
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
101 переглядів

Львів: Центр досліджень визвольного руху, 2007.

Література такого штибу цікава передусім як феномен доби, як образ/модель історії/пам’яті, запропонованої читацькому загалові. Задумана як чотирирічний проєкт, ця праця є книжковим варіянтом фотовиставки з аналогічною назвою, яка мандрувала Україною навесні 2007 року. За формою вона схожа радше на меморіяльний проєкт, такий собі «act of mourning», де «вшановувачами/творцями пам’яті» виступають не соціяльні групи, а передусім українська держава. Це така собі популярна «енциклопедія» УПА, завданням якої є подати овіяний «романтикою та містицизмом» образ члена ОУН-УПА як незламного українського революціонера, борця проти іноземних окупантів за визволення України. На думку авторів, їхня книжка є «узагальненням здобутків історіографії у форматі науково-популярної історії» і покликана зробити історію УПА «зрозумілою і наочною», бо «надто наукові специфічні видання» для простої авдиторії заскладні. До краю заанґажована, ця «історія» претендує однак на право називатись «абсолютною правдою» про Українську повстанську армію. Найбільше дивує тут анотація професійного історика Ярослава Дашкевича, що обіцяє читачам «правдиву історію УПА», знати яку мусить «кожен українець, що хоче вирватися з тенетів брехні та фальші».

Структура цього альбомного видання – кількарівневий «гіпер-текст», у якому основну наративну частину, написану популярним стилем, перемежовано з фотографіями та документами. Подані цитати, за уважнішого прочитання, не завжди суголосні з авторською оповіддю: можемо говорити про існування «внутрішнього голосу» цих «незнаних героїв». І, звісно, немає жодного критичного прочитання цих документів.

Проте найбільшою вадою цієї «історії», як на наш погляд, є її «не проблематичність», що зумовлює однобічне потрактування складних і суперечливих історичних подій. Ідеться передусім про Волинську трагедію 1943–1944 років і Голокост, які тісно пов’язані з історією самої УПА. Треба віддати належне авторам, польсько-українському конфліктові у книжці присвячено цілий розділ (пера Володимира В’ятровича). Певні застереження викликає лише інтерпретація тих подій. Можемо говорити і про спробу «пригадати» деякі невідомі сюжети з історії Української повстанської армії, і «забути» те, що не вписується у загальну модель возвеличення УПА.

Автори покликаються на «глибоке історичне коріння конфлікту», згадують Коліївщину і Хмельниччину, урядові утиски в політиці та культурі, «боротьбу за землю» (соціяльний аспект). За основний арґумент править твердження, що «Польща відмовила українцям у праві на суверенітет на їх же етнічних землях». Питання «хто ж почав перший?», найпекучіше для польських та українських істориків, розв’язано так: перша сутичка сталася у квітні 1943 року, коли на повстанські відділи села Бутейки Степанського району «напали червоні партизани у спілці з поляками». Привертає увагу твердження, що «під час наступу в селі загинула частина цивільного польського населення». Тобто ця «частина населення» загинула, либонь, випадково, а вбити її могли і українці або поляки, і червоні партизани. Взагалі автори жодним словом не згадують численні людські жертви серед жінок, дітей, людей похилого віку. Натрапляємо на ім’я Дмитра Клячківського, відомого як «Клим Савур», але про його причетність до терористичних акцій проти польського населення на Волині 1943–1944 років немає жодної згадки, хоча історики її вже довели. Те саме стосується й питання причетности українців, зокрема майбутніх членів УПА, до єврейських погромів 1941 року. Питання Голокосту автори порушують опосередковано. Наприклад, зазначено, що «серед повстанських лікарів було багато євреїв, урятованих повстанцями від німецької розправи».

Зрозуміло, що такий упереджений, «відбілений» погляд на історію УПА не відповідає задекларованій авторами настанові на «правдивість» і аж ніяк не сприяє консолідації українського суспільства. Натомість репродукує досить аґресивний націоналістичний дискурс і посилює занепокоєність через існування уявного «іншого». А в такому разі творчість В’ятровича та його колеґ нічим не відрізняється від ненависних їм радянських ідеологів, які також служіння народові вбачали у «відбілюванні» історії.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Василь Кононенко ・ Серпень 2018
Великий масив насамперед польськомовних документів за 1652–1654 роки проливає світло на події в...
Орися Грудка ・ Квітень 2018
У Сатеровому трактуванні сумнів Заходу стосувався самого стрижня сучасної Росії: абсолютного...

Розділи рецензій