Олександр Лазаревський, Вадим Модзалевський, Павло Рудяков, Оксана Шуруй, Алла Татаренко, Марія Василишин, Лідія Меренік, Деян Айдачич. УКРАС, 2008, Випуск 1 (3)

Вересень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
678 переглядів

Переклад - Наталя Білик

Цього разу українсько-сербський збірник «УКРАС» представляє три відомих прізвища – а через них і три заявлені комунікативні позиції. Історичний аспект доручено старовинному роду Милорадовичів. Два нариси, Олександра Лазаревського та Вадима Модзалевського (написані відповідно у 1882 і 1905 роках), розповідають про безславні вчинки братів Олександра, Михайла та Гаврили. Відомості про перебування цього сербського роду на українських землях, майже столітнє – від 1713 року, коли царським рішенням Михайла Милорадовича призначено гадяцьким полковником, і до смерти його онука Петра у своєму лохвицькому селі Гамаліївці в 1798 році, в архівах зафіксовано доволі уривчасто. Дослідники чесно і без прикрас сплели з тих фраґментів послідовну канву: біографії Милорадовичів, насичені жорстокістю, жадобою та хабарництвом.

На такому тлі ще світлішими виглядають інші, привабливі постаті. Наприклад, письменника Драґослава Михаїловича. Його роман «Коли цвіли гарбузи» (1968) нещодавно видано в українському перекладі, й часопис по гарячих слідах друкує одразу шість статтей українських критиків. Щоправда, деякі з них видаються дещо наївними. Павло Рудяков узявся розглянути Михаїловичів роман у контексті сербської прози 1960–1970 років, але фактично зміг порівняти його з однісіньким твором: «Переселенням-2» Мілоша Црнянського. Оксана Шуруй пише про стосунки героя роману з батьківщиною – і потрапляє в неминучу пастку політгасел і менторського тону. Проте є тут і абсолютно розкішна критика: дописи викладачок катедри слов’янської філології Львівського національного університету Алли Татаренко та Марії Василишин (яка, власне, й переклала роман Михаїловича).

Решту збірки (а це рівно половина загального обсягу) відведено Мілеті Продановичу. Добірку публікацій відкриває величезне інтерв’ю з митцем, щедро проілюстроване його картинами. Малярство та письменництво переплітаються у Продановичевих відповідях, як і в його житті, тісним вузлом, і цей симбіоз дає напрочуд цікаві плоди. Переконує в тому фраґмент із роману «Сад у Венеції» та оповідання «Есмеральда, цариця істини». Завершують блок дописи вже згаданої Алли Татаренко та сербських дослідників Лідії Меренік і Деяна Айдачича. Скрупульозним перекладом усіх сербськомовних матеріялів цього розділу завдячуємо Наталії Білик.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Вадим Мірошниченко ・ Грудень 2017
2015 року французький письменник Матіяс Енар отримав Ґонкурівську премію за роман «Boussole». Про...
Катерина Девдера ・ Грудень 2017
Юлія Фєдорчук — польська поетка, прозаїк, перекладачка, критикиня і літературознавиця. «Невагомість...

Розділи рецензій