Вітольд Шабловський. Убивця з міста абрикосів

Лютий 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
471 переглядів

Переклад з польської Дзвінки Матіяш
Київ: Темпора, 2012.

Журналістські тексти, опубліковані окремою книжкою, опинившись у цьому новому для них околі, змінюються. Йдеться про зміну в установці на сприйняття. Незважаючи на те, що під назвою «Вбивці з міста абрикосів» зазначено «репортажі з Туреччини», книжка Вітольда Шабловського сприймається як цілісний текст, а не збірка. Історія Туреччини та життєві історії в ній переплітаються – ось тобі лаконічна оповідь про ханим Ататюрк чи прем’єра Ердогана, поруч – монолог молодої жінки про жахливі колізії її життя, далі – кілька абзаців репортажу з вистави, поставленої за реальними драматичними подіями кількарічної задавнености, із репліками самого режисера щодо реакції публіки.

Не можу стриматися і не назвати друковану книжку Вітольда Шабловського «Убивця з міста абрикосів» постмас-медіяльною. За аналогією до постмедіяльного живопису, який виникає услід за досвідом споглядання екранів мультимедійних, до групи таких книжок зараховуватиму саме ті, котрі знаменують собою повернення до простору друкованої книги зі світу іншого покоління медій – мас-медій, медій мережевої культури тощо. Вона є міткою повернення саме до дискурсу друкованого видання. Але це буде нове повернення, з усім досвідом спілкування з людьми, ландшафтами, подіями – в реальному часі й поряд із тим – з усім досвідом спілкування в мережевому суспільстві.

У книжці Шабловського важливі метафори та наскрізні образи. Тішить те, що автор не зациклюється на гордості за власну або вичитану в когось влучну метафору і не потребує розлогого стилістичного «танцю» довкола того чи того образу. Шабловського цікавить його розвиток як своєрідне обростання фактами, подіями. Прикладом є поводження з образом мосту у тексті «Чистилище Стамбула». Нерідко образи виводяться у назви, а потім – парадоксалізуються, проходячи крізь фільтр парадоксів у трактуванні основних етичних понять (тексти «Вусата республіка», «Авраамові коропи», «Імами і презервативи»).

Шабловський є майстром різних темпів репортажу – вміло сповільнює оповідь і раптом, цілком умотивовано, – зривається на шалене presto. Це комбінується зі своєрідними монтувальними техніками, аналог яким можна знайти у кінематографі. Зрештою, репортажі Шабловського настільки принадні, наскільки вони кінематографічні («Чорна дівчина», «Убивця з міста абрикосів»). І річ не в здатності працювати з уявою читача, викликаючи картинки у свідомості. Сам спосіб подання матеріялу в Шабловського є схожим на монтаж у кінематографі. Завважу – йдеться аж ніяк не про телевізійний монтаж, а саме про монтаж у кінодокументалістиці.

І тут проступає окреме питання – наскільки і до якого ступеня ідеологічним є саме структурування тексту в «репортажах з Туреччини»? Однак аналіз цього питання потребує ретельнішого обстеження «Убивці з міста абрикосів». Із вказівки на вагу та силу европейського вбрання для того, щоби турок міг бути почутим, в одному з трьох епіграфів, узятих до відома Шабловським, книжка починається, а закінчується коротким нарисом про вбрання, але вже про купальні костюми – із підзаголовком «Оце і є Туреччина». Зазвичай модель розуміння цілісного тексту як того, що є своєрідною «чорною скринькою» між першими сторінками та сторінками останніми, використовують у випадку з романами. Спокуса розглядати книжку Шабловського як міст між її власним початком та закінченням дуже велика. Від турецького вбрання – до турецьких варіянтів купальних костюмів – і все інше – між цими крапками. Іронію щодо путівників Шабловський уміщує також на початку – карта і короткі коментарі до смислу міст, сконструйованого самим автором.

Шабловський не вигадує. Він ніби переповідає факти, реконструює потік історичних подій, описує сучасних мешканців різних міст Туреччини, але мимоволі він конструює свій смисл Туреччини. Уникання згадок про власне Я, його враження, мінімізація подібних речей у текстах самих репортажів не позбавляє тексти голосу автора. Найуживанішим способом виявити його присутність є, вочевидь, структурування самих текстів, використання дуже промовистих метафор і порівнянь, розміщення врізок-інтерв’ю із відомими особами і поряд зі звичайними турками і туркинями. Особливо вражає вміння Шабловського ставити поруч два-три речення, суміщати несумісне, стрибати від прозорости повсякдення до метафорики образів.

Книжка Шабловського дуже вчасно з’явилася на українському книжковому ринку, який останнім часом почав поповнюватися різноманітними перекладними або авторськими подорожніми нотатками, структурованими і написаними за принципом пошуку екзотики, ризику, стилізованими під «Я-аля-Індіяна-Джонс» і не обтяженими міркуваннями. «Убивця з міста абрикосів» не містить нічого від детективу і попри описи не надто приємних соціяльних аспектів, приміром, становища жінок у Туреччині, книжка не репрезентує Туреччину як місце екзотичне і небезпечне. Книжка ця спонукає думати радше не про Туреччину чи про те, як безпечно мандрувати там, а про культурні основи моральности, повсякденности, стосунків між людьми – в тому числі і в Україні. А ще про мости, мости, мости – уявні мости між Европою і ще чимось. Чимось невловним. Немов та «уявна кінокамера», що прихована в свідомості самого Вітольда Шабловського.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Олег Коцарев ・ Грудень 2017
Мартин Райнер у Чехії відомий передусім як поет — автор багатьох збірок віршів, лавреат премій...
Олег Коцарев ・ Березень 2017
Cпогади про 1917–1918 роки останнього гетьмана України Павла Скоропадського перевидано в такий...

Розділи рецензій