Василь Портяк. У снігах

Вересень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
478 переглядів

Київ: Факт, 2006.

«У снігах» – це друга книжка Василя Портяка, яку від першої віддаляють понад двадцять років і лише вісім новел. Але мова не про кількість написаного: обсяг книжки цілком достатній, а може, навіть і завеликий. Могло би бути на одну новелу менше – якщо зняти «Охоронителі діви», що, на мою думку, має найневиразнішу поетичну мову та фабулу, яка «виламується» із загальної тематичної канви книжки. Те, що залишилося би, – то й є добра проза.

Замало було би сказати, що час і простір новел «Гуцульський рік (на берегах старого календаря)», «У неділю рано», «Перед косовицею», «Хованець», «У снігах», «Цвіте ясний» виразно гуцульський, схоплений і збережений добре впізнаваною, аж шорсткою мовою, якою говорено тільки там, поміж гуцулів... Загальниковою і недоречною була би згадка, скажімо, про «гуцульський колорит». Тут є щось інше. Більше. Глибше. Не так просто передаване. Портяк у дивовижний спосіб поєднує чи не метафізичну «позачасовість» – принаймні вона дуже виразна, коли йдеться про нарацію, – з дуже чітко конкретизованою часовою перспективою, якій належать описані події і в якій вони єдино мають сенс. Мова про повоєнний час і пізніші «совітські» роки, часи криївок, що скидаються радше на безчасся чи позачасся, бо ж втрачається лік дням і межа поміж ними й ночами; час страху, зради та мовчання. Якби не ця виразна вписаність у зафіксований час – хоча ніщо не вказує на належність героїв до нього, – можна було б говорити про абсолютно позачасове, ґрунтоване лишень на самому собі й постале з себе самовиповідання гуцульського топосу. Зрештою, його в текстів не відібрати; тільки ось це самовиповідання супроводжує вельми суворий і гострий контекст, обрамлений чоловічими смертями, жіночим розпачем і дитячим «недитинством»: автор вельми ретельно прописує та наголошує подвійність чи радше умовність дитинства як ситуації чи стану, в якому мусиш вчитися говорити різними мовами (одна – мова дому, друга – соціюму) й піддаватися правилам топосу, в якому ти є. Тому в книжці так багато персонажів – це діти, а конкретніше – діти як об’єкт випитування, джерело оповідання того, про що не скажуть дорослі, бо говорити – значить зраджувати. Звідси така увага до несподівано ранніх дитячих ініціяцій, і тому в новелах так виразно виписано найперше з дитинства табу: заборону говорити на певні теми, зактуалізовану в цьому «позачассі», що означає також і час поза нормою, час виламаний і вирваний із нормальної буттєвости.

Вочевидь, пасує додати, що про «позачасовість» цієї книжки можна також говорити, з огляду на абсолютну авторову відстороненість від тенденцій, кон’юнктури та преференцій сьогочасної літератури – вона також спричиняє такий глибокий ефект читання.

Тональність книжки – але не якість – дещо змінює прикінцева новела «Ісход», в центрі уваги якої опиняються представники суспільного марґінесу, а завершує книжку післямова Василя Герасим’юка.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Володимир Шелухін ・ Квітень 2018
Візуальний супровід тексту забезпечують світлини Валерія Мілосердова – фотографа, який здобув...
Юлія Ємець-Доброносова ・ Квітень 2018
Історії, які оповідає Катерина Калитко, відбуваються у фантазійних просторах альтернативної...

Розділи рецензій