Z Marię Janion rozmawia Kazimiera Szczuka. Transe – traumy – transgresje. Niedobre dziecię

Вересень 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
169 переглядів

Warszawa: Wydawnictwo Krytyki Politycznej, 2012.

Розмова з Марією Яніон – видатною польською історикинею літератури, професоркою Інституту літературних досліджень Польської академії наук, відкриває серію «Transe – traumy – transgresje» видавництва польського часопису «Krytyka Politzcyna» (який в Україні представлений власною редакцією та виходить під назвою «Політична Критика»). «Transgresje» – це також і назва неофіційних семінарів, які професорка Яніон провадила для всіх охочих, головно студентів, протягом другої половини 1970-х у Ґданську й за які врешті її виключили з партії, а після запровадження військового стану – звільнили з роботи.

У Польщі Яніон належить до постатей, книжку інтерв’ю з якими можна починати так, як це робить Казимира Щука, – без «заспіву», ніби поновлюючи щойно перервану розмову. Дослідниця польського романтизму, Яніон знаходить у ньому ключі до сучасности, тієї сучасности, що поволі вивільнюється зі сформованих саме тоді культурних кодів.

Утім, навіть ті, кого присвячені вивченню польського романтизму місця у книжці цікавитимуть менше, можуть просто долучитися до цього діялогу. Перша частина книжки, яка зберігає традиційну в таких випадках структуру оповіді (дитинство, батьки, шкільні роки, дорослішання тощо) полегшує це занурення у польський контекст.

Обидві співрозмовниці не вважають за потрібне вдавати дистанцію: Казимира Щука – учениця Марії Яніон. Це розмова двох поколінь (Щука – 1966 року народження, Яніон – 1926-го), але також і двох приятельок, хай кожна і зберігає свою поставу: Марія Яніон – аскетичної академічної людини «старої дати», для якої «все завжди було підпорядковано праці», а ідеал вбрання – «військовий мундир», натомість Казимира Щука – екстравертки, хай і зі світу академії (вона історикиня літератури), але медійно заанґажованої, грайливої, зі швидкою, очевидно, завдяки телевізійному досвідові, реакцією.

Історія Яніон – дуже «польська історія», в тому сенсі, що навіть попри підкреслений аскетизм, певною мірою відсторонений погляд на бурхливу епоху, яку їй довелося пережити (Друга світова війна, повоєнна Варшава, потрясіння 1956 року, а згодом – заворушення навесні 1968-го й аж до запровадження військового стану 1980 року), її майже чернечий етос передбачає надвичайно скупо коментовану, непатосну, але дуже сувору відповідальність перед своєю спільнотою. Це чудова оповідь про те, що навіть у «темні часи» та навіть, здавалося б, у відірваній від реального життя сфері, можна просувати свою спільноту в майбутнє. У випадку Польщі загалом та Яніон зокрема – це просвітництво в широкому сенсі, просвітництво в практичному сенсі (вона бере участь у створенні напівлеґального Товариства наукових курсів та описує своє покликання як покликання «вчительки»). Але у випадку Яніон це також і важлива місія називання речей, а отже – порятунок їх від ентропії: «Мені видається, існує якийсь обов’язок також стосовно сфери цілком приватної, обов’язок називання речей саме тому, що ці речі складні до називання. Це обов’язок гуманістичний, обов’язок називання просторів неназваного...», – каже Яніон. «Звідти і моя прив’язаність до літератури, до гуманістики. Це єдина доступна нам лабораторія, в якій екзистенція може вийти зі стану невисловлюваности, бути описаною, зокрема й у своєму травматичному вимірі».

За безліччю цікавих ідей, спогадів, побутових деталей та анекдотів це твердження можна переочити; аж майже під кінець книжки подекуди надміру стримана й підкреслено скромна Яніон раптом підсвічує важливість цієї місії називання несподівано твердою заявою: саме вона придумала назву «Варшавська школа істориків ідей» (ідеться про коло відомих істориків та філософів, із якими Яніон приятелювала наприкінці 1960-х, – Єжи Єдліцький, Лєшек Колаковський, Броніслав Бачко). «Це я винайшла цей термін, уявіть собі. Мушу визнати, цей факт зовсім забули. <...> Добре, що маю нагоду зараз про це сказати. Треба мені за це віддати належне».

Легкість цієї розмови – це почасти й результат вчасного називання речей.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ростислав Загорулько ・ Червень 2017
Упорядниця Раїса Мовчан вбачає у збірнику «своєрідне продовження вже закріпленої нашими класиками...
Катерина Девдера ・ Березень 2017
Знаний німецький письменник Алоїз Принц є автором низки життєписів, зокрема Германа Гесе, Франца...

Розділи рецензій