Валерій Старков. Традиційна ігрова культура населення України

Березень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
242 переглядів

Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2009.

Книжку історика Валерія Старкова склали пів сотні написаних за двадцять років розвідок про ігрову культуру людности, що мешкала на території сучасної України. Зібраним під одну обкладинку працям, ґрунтованим на ідеях Йогана Гейзинґи (на що вказує у вступному слові Всеволод Наулко), властиві широкий тематичний і хронологічний засяг: від античних часів крізь епоху Київської Русі аж до XX століття.

Істотну частину доробку науковця складають дослідження, інспіровані зверненням до билинних текстів як основи вивчення тогочасної фізичної культури та її місця у народній свідомості у давньоруський період (хоча, либонь, теоретизування щодо народної свідомости в цьому випадку потребують умовно-гіпотетичного формату висловлювань). Епіграфічні й археологічні джерела уможливили для автора розглянути фізичну культуру в античних містах Північного Причорномор’я, загальногрецькі та місцеві ігри на честь богів. Агоністика реґіону, вважає дослідник, нараховує близько двадцяти видів змагань та всі класи античних агонів античного світу (за Е. Райшем): гімнічні, гіпічні та мусичні.

Добірка історіографічних статтей дає уявлення про те, який внесок у вивчення заявленої теми зробили попередники: Митрофан Дикарів, П’єр де ля Фліз, Василь Милорадович, Іван Манжура, Борис Грінченко, Зенон Кузеля, Павло Чубинський. Чимало уваги приділено описові матеріялів фонду Володимира Гнатюка, що зберігаються в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнології НАН України (ІМФЕ).

На основі раніше непублікованого архівного масиву фахових і аматорських етнографічних розвідок із фондів ІМФЕ зроблено опис близько 100 ігор та розваг (переважно зафіксованих між 1853–1904 роками), що побутували у тих чи тих статево-вікових групах на Ніжинщині, Чернігівщині, Придонщині, серед українців Вороніжчини та Кубані (Чорномор’я). Цікавими є матеріяли, які, за висновком Старкова, Борис Грінченко планував умістити до не виданих III і IV тому «Этнографических материалов» і зробив до них примітки й коментарі.

Виразно нетривіяльним є виклад теми ігрового елементу української поховальної обрядовости: «сидженє» коло мерця з веселими товариськими забавами. Серед іншого він цінний ретельно зібраною бібліографією та джерелознавчим оглядом студій XIX – початку XX століття. Описано ставлення церкви до ігрових дійств при тілі небіжчика (і полемічні публікації, і спроби надати наукові пояснення генези та суті відповідних обрядів і забав). Із покликанням на І. Симоненка зазначено, що на Закарпатті поховальні ігри та забави фіксовано принаймні у 1945–1947 роках (близько 200 записів у 68 селах), але після 1954 – вже ні. Зауважено (з покликаннями на праці Гната Гнатовича й Олександра Курочкіна) наявність зооморфних і антропоморфних маскувань і ряджень у поховальних іграх українців. «Посижіння» («сторопіння при мерці») має зв’язок зі старослов’янським обрядом тризни. Було б цікаво побачити продовження цієї теми: зібрання навколо небіжчиків відомі в усіх слов’ян, і в найархаїчнішій формі, серед інших, у карпатських гірняків («посижіння», «сидженє») та українців Поділля і Пряшівщини. Тут можливе звернення до генетичного та порівняльного аналізу ігрового комплексу в рамках структурної, наприклад, моделі язичницького поминального свята з поєднанням жалобного та веселого емоційних мотивів, а рядження та маскування – з символічними карнавальними фігурами смерти, які відомі в календарних обрядах інших европейських народів, і культом предків – у зв’язку, наприклад, із символізаціями поховальних обрядів або з тризною, рудименти якої, поряд із відгомоном язичницьких поховальних оргій у поховальних обрядах, зауважувала Наталья Вєлєцька, аналізуючи язичницьку символіку слов’янських архаїчних ритуалів.

Частину фольклорно-етнографічних пам’яток опубліковано вперше і подано мовою ориґіналу – наприклад, уживаною наприкінці XIX століття в деяких місцевостях Катеринославської губернії. Без купюр подано описи елементів ігрових сюжетів із застосуванням сороміцької лексики (цей матеріял зібрав у XIX столітті Іван Коновал).

Автор уникає аґітаційно-величальних оцінок традиційної культури, дотримується переважно стилістично нейтрального тону.

Монографія Валерія Старкова ввійшла до короткого списку Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року’2010» серед семи відібраних у номінації «Етнологія / етнографія / фольклор / соціолінґвістика».

Розділ: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Тамара Марценюк ・ Квітень 2018
Авторка зізнається, що дослідження привело її до переосмислення української ідентичности, а також...
Анна Кудінова ・ Жовтень 2017
Українська етнологиня Ірина Ігнатенко присвятила цю книжку бабусі — поліській цілительці Ганні...

Розділи рецензій