Віктор Єрофєєв. Тіло

Квітень 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
163 переглядів

Переклав з російської Сашко Ушкалов
Київ: ArtHuss, 2017.

Є спільна біда у совєтському спадку – «постсовєтська акселерація». Хиткий стан постсовєтського інтелектуала, який, окрім перепрочитаних бібліотек, іще й знає і «бачив життя», проте абияк перебивається в скрутному просторі колишнього Світлого Майбутнього зі своїми широкими знаннями та можливістю підтримати будь-яку світську бесіду. От тільки на світські бесіди його запрошують рідко. Такі постсовєтські акселерати – практично всемогутні, проте безпорадні ґенії, що ніяк не позбудуться свого постсовєтського ДНК, – їхнім голосом говорить Віктор Єрофєєв, змальовуючи будні постсовєтського інтелектуала.

Назва і короткий опис книжки налаштовують на міркування про тілесність: тіло – це храм духу чи шкіряний мішок із тельбухами? Але з кожним оповіданням усвідомлюєш, що йдеться не про те тіло, яке читає цей текст. Єрофєєв малює тіло у значно метафізичнішому сенсі. В інтерв’ю він не раз наголошує, що людину недостатньо вивчено, що своїми текстами він «колупається в її органах». Від прочитання «Тіла» залишається саме такий післясмак, але з невеличкою обмовкою: це тіло не просто людини, а людини постсовєтської (почасти й совєтської).

Політизованість «Тіла» ледве вловима. Неначе от-от намацаєш те, за що можна було б зачепитись, – якусь реакційну фразу, ліберальний осуд, – як воно одразу ж розчиняється у хорошому жарті чи хитромудрій метафорі. Чітко артикульовану політичну позицію автор приберігає для інтерв’ю, а в оповіданнях обігрує її, змушує майже повірити, але так і не вдовольняє читацьку потребу до революції бодай на сторінках книжки. Це антропологічні нотатки, для яких політичне – лише фоновий режим, біосфера, в якій ті постсовєтські тіла зростають, живляться, множаться і помирають.

Від кумедних історій про панчохи і депілятор до розгубленого Рейґана, який не втямив, у якій країні опинився. Що із цього правда? Оповідання написано від першої особи, яку найчастіше звати Вітею, Віктором, Віктором Володимировичем. Тому важко позбутися думки про автобіографічність нарисів. Аж подекуди вигулькує оповідання, де першою особою виявляється, приміром, шестирічна дівчинка. Вочевидь, авторське «Я» – поняття множинне. Хоч історії рясніють біографічними моментами життя Єрофеєва: тут він пише лібрето до опери Шнітке за власним оповіданням, там описує Франкфуртський книжковий ярмарок, на якому виступав водночас із Коельо. Не втямиш, чи це щоденникові замальовки, чи гра з письменницьким еґо. Ось один, «справжній» Єрофєєв, а ось якийсь інший, потім іще інший – виходить, що цей Єрофєєв, неначе вірус, запускається в тіло реальности, яку описує. Роздроблення самого себе, аби витворити головного персонажа «Тіла» – постсовєтського любомудра (і його тіла).

То чим є тіло і чим є «Тіло»? Анотація до книжки обіцяє екскурс у тілесне, натомість отримуємо добірку замальовок (самі оповідання, до слова, публікувались окремо у різних виданнях) про постсовєтський космос. І вже не відрізнити людське тіло від «тіла постсовєтського» – книжка, виявляється, про пупок, кишківник і ґеніталії того простору, в якому акселеровані постсовєтські інтелектуали читають вартісну періодику і розумні книжки, але не мають сили бодай якось вплинути на його, тіла, процеси. Книжка про тіло постсовєтське – про тіло Росії, про тіло України; а також про тіла постсовєтських росіян, українців тощо. Тіло реальности, що її, як пише Єрофєєв, полінувався описати Турґенєв, – і «умом понять», і описати можливо. Варто лише чесно подивитися цьому тілу у вічі.

Що ж до «постсовєтської акселерації», то це діягноз, фактично наш із вами. Ті, що читають, ті, що пишуть, ті, що мислять, – ми заходимо до салонів автобусів, сідаємо в електрички і кочуємо судинами цього постсовєтського тіла. Ми хотіли б – ми так стараємося! – його змінити, нарешті визволити його від пухлини недумання, але опиняємося в мережі смішних оповідок із колективним автором-Єрофєєвим. Ображені на власну реальність (а образа, як пише автор, – це «двигун утопічної людини»), далі лупаємо сю скалу. В оповіданні «Трактат про дівчат-пердух» Єрофєєв ділиться рецептом розумного: «розум відрізняється від тупості вмінням створити додатковий вимір». Це, власне, те, над чим і б’ємося: створюємо четвертий вимір, аби збоку поглянути на наші постсовєтські три виміри, на самих себе, на наші тіла і врешті вигадати, як цьому дати раду.

Якщо коротко, то ця книжка – це здорова порція сміху над Сизифовою працею постсовєтського розуму, яка, втім, не обезнадіює: світло в кінці тунелю є, а виходів із цього тіла, послуговуючись дещо вульґарним почуттям гумору автора, і досі аж два.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Юлія Ємець-Доброносова ・ Серпень 2018
Антропологічно і психологічно різні дівчата, із підробними документами – польки, що їдуть на...
Юлія Ємець-Доброносова ・ Серпень 2018
На відміну від інших домодерних суспільств, що зберігали пам’ять за моделлю «батьки – історія –...

Розділи рецензій