Леся Мудрак. ТекС-ТИ-ЛЬ & Libido (рефлексії): Збірка поезії, перекладів, переспівів та прозових етюдів

Березень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
388 переглядів

Київ: Самміт-Книга, 2015.

Лесю Мудрак з її епатажем і неповторною сценічною майстерністю, звісно, треба слухати і бачити. Але слухати не завжди означає чути і відчувати. Лише тримаючи в руках книжку, можна наблизитися до розуміння її текстів.

Збірка «ТекС-ТИ-Ль & Libido» була очікуваною. Ба більше, довгоочікуваною, після «Оголеної самотности» (2006) і «Горизонтальної зебри» (2009, у співавторстві з Юрієм Ковалівим).

Психоаналітичне поняття «лібідо» і матеріяльне поняття «текстиль» гармонійно поєдналися у збірці Мудрак: мотиви еротики та буденности тісно переплелися в образній системі й метафориці текстів. Але насамперед є лібідо, є енергетичний вектор, посил, що змушує нас сприймати вірші в контексті ретроспектив, історій із власного життя.

В голові — гном плаче

чап-чап-чап…

ходять сльози в очах:

Ізольда без Трістана

Пережила три

стани,

а не… а — не… а-нееее…

Згустки вилитої в словах енергії змушують роздивлятися себе в дзеркалі й поза ним, розпізнавати своє оточення і фільтрувати його, як забруднену воду. У творах Мудрак відчувається водночас прив’язаність до людей і зневіра в них же. Як-от в одному з етюдів: «Мені видається, що в почуттях існує “чорний квадрат” Малевича… є обійми, в які не хочеш повернутися тільки тому, що вони повертаються до тебе, а ти їх не відчуваєш».

У «чорному квадраті» вже більше текстилю, ніж лібідо, більше пробивається волокон, із яких зіткано тексти і наші будні. Бо хочемо чи ні, ці волокна проростають крізь нас, а ми — крізь них. І жодна енергія без матерії не матиме ні входу, ні виходу. Проте без первісної енергії матерія — ніщо:

Сірником не

Проткнеш вогонь.

Попри те, що у віршах і прозі Мудрак багато самоти, приречености і неприкаяности, лібідо як стержень тримає головне — сильну і стійку жінку: «Вона — шах і вона — мат». Певно, що «вона», виношуючи в собі спустошеність, вимірюючи марноти, не втрачає себе і свого покликання:

Шшшшшшшшшшшш…

Небо взяте на позиТИв…

Зашнурована-НІ вітряки.

Вібер.

Вітек.

І —

Трек-руки…

Читаючи збірку, розумієш, як багато важить звук: «думаєшшш…», «дивишшшся…», «закохана-ааа», «дівчаточко-оооо…» — це насичення слів новим контекстом, наповнення текстилю енергією лібіда. Та мить, коли на самоті розтискаєш пружину, яку хтось туго стиснув.

Близькими до внутрішнього стану авторки є і її переспіви сучасних авторів із азербайджанської мови: «У дітей — завжди плач безпричинний», «Ми — тіні тих людей, що живуть на цій вулиці» (Алік Аліоглу), «Ти, як розчахнуте дерево, сильне і самотнє» (Нюрангіз Ґюль). Переспіви є своєрідним продовженням лібіда і текстилю збірки. Особливо влучно звучить фінальний акорд книжки — переспів із Акшина Еврена:

Спершу народжується любов,

А потім…

Потім скажу…

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Олег Коцарев ・ Лютий 2018
«Кур’єр Кривбасу» за січень–березень 2017 року розпочинається строкатим прозовим блоком. «...
Олег Коцарев ・ Грудень 2017
Число розпочинає оповідання Ірини Шувалової, більш відомої як поетки (а «проза поета» нині — явище...

Розділи рецензій