Мішель Онфре. Сила життя. Гедоністичний маніфест

Липень 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
997 переглядів

З французької переклав Андрій Рєпа
Київ: Ніка-центр, 2016.

Як жити, мислити, творити в сучасному світі? Французький філософ Мішель Онфре пропонує відповідь у гедоністичному маніфесті. У передмові він сягає спогадами свого дитинства, коли «помер у десять років». Помер не фізично, бо ж він живий і написав за життя близько тридцяти філософських праць. Ідеться про «смерть» як «збування років» від часу, коли Онфре сповнилося десять і він потрапив до сирітського притулку священиків-селезіян, до часу, коли сімнадцятирічний майбутній філософ випустився зі школи-інтернату й подався у світ, «немовби живий мрець». У спогадах стикаємося із повсюдністю дисциплінарної влади — робота і дисципліна панували в притулку та інтернаті: «Ми постійно перебували в атмосфері дисципліни, покарання, дозволеного і забороненого, доброго, лихого, провини». Саму будівлю притулку для сиріт було споруджено із сірого каменю, наскрізь просякнутого дощами, а будівельний комплекс відтворював план замкненої пенітенціярної системи, згадує філософ. Десятирічний хлопець опинився у всесвіті сам на сам, відчуваючи паскалівську нескінченність і запаморочення від неї. Він не зміг «вбудуватися» в жодну з двох ієрархій чи «релігій» притулку: «…Селезіани служили двом релігіям: релігії Дона Боско, в якій можна і треба було співати, і релігії футболу. Я виявився атеїстом як в одній, так і в іншій». Це наражало на постійну небезпеку покарання. Життя в атмосфері залякування, свавілля вчителів мало б укорінити ресентимент, однак Онфре виробив філософію, яка спирається на «силу життя», є могутньою здатністю існування. Мистецтво цієї сили, переконаний він, гоїть усі рани. Така настанова дала змогу зробити жест примирення до тих, хто «спустив на нас псів, навіть не відаючи, що вони накоїли». Основою цієї позиції є великодушність, що є чеснотою дорослих людей.

Передумовою філософської позиції Онфре є перегляд класичної історіографії філософії та пошук альтернативного методу. Він прагне подолати глибоко вкорінені міти, наприклад, що філософія народилася в Греції в VII столітті до н.е., має білошкіре европейське походження, а греки винайшли демократію. Окрім того, панівна історіографія філософії походить із «платонівського апріорі», згідно з яким усе, що не має стосунку до ідеального, а належить до сфери чуттєвого, є фікцією та обманом. Згодом історію філософії писали, взоруючись на християнство, а пізніше — на німецький ідеалізм Канта і Геґеля. Ця лінія навіює ілюзію, що заганяє у світ платонівських ідей. Зі свого боку Онфре пропонує контрісторію філософії. Він зосереджується на філософах, які бажають щастя тут і тепер, а не «потім», «гіпотетично», в недосяжному світі. Це філософія, яка ставить за мету навчити людей досягати задоволення, щастя, спільної користи, ґрунтується на життєрадісному договорі, допомагає опанувати пристрасті й потяги, а не брутально викорчовувати їх. Засвоєння філософії не може спиратися на формалістичні та структуралістські принципи. Філософствувати, як стверджує Онфре, — це робити життєздатним і життєвим власне існування, коли нічого не дано наперед і його має бути створено. Таку філософію здійснюють на відкритій сцені повсякденного життя. На основі цього Онфре пропонує спиратися на позицію прагматичного утилітаризму, згідно з яким немає абсолютних істин, немає ані Доброго, ані Злого, Істинного чи Прекрасного, Справедливого в собі. Слід мислити в термінах дії й обґрунтовувати її відповідно до наслідків, які вона матиме. Водночас це позиція, що прагне повернути гідність терміна «гедонізм». «Насолоджуйся сам і давай насолоду іншому, не заподіюючи зла ні собі, ні іншим», — це категоричний імператив, що його пропонує автор.

Філософія Онфре переосмислює етику. Етика тут — це справа тіла, що походить із мозкової матерії, а не туманів свідомости. Відтак добро і зло, справедливе й несправедливе — це людські рішення, які є договірними, відносними й історичними. Мораль, згідно з такою позицією, є не теологічною справою стосунків між Богом і людьми, а іманентною історією відносин між людьми, без жодного свідка. Ці стосунки має бути наповнено гедоністичною інтерсуб’єктивністю — мирною, життєрадісною, підкореною вищим досягненням культури (ґречності, вишуканості, ґалантності, чемності, щирості). «Притримувати двері, вживати “чарівні слова”, виказувати добрі манери, вміти дякувати, виявляти гостинність і щедрість, розпросторювати легкі й веселі стосунки в невеличкому товаристві (коли вас двоє…) — ось що значить робити етику, творити мораль, утілювати цінності», — пише Онфре. Філософу йдеться про усвідомлення потреби постхристиянської еротики (сонячної та атомічної), кінічної естетики (яка не закладає істину твору мистецтва, а спонукає її шукати, розшифровувати смисли), прометеївської біоетики (яка спирається на нейронну ідентичність), лібертарної політики (яка є гедоністичною політикою, намагається довершити досягнення революції Травня–68).

Для змін у суспільстві, переконує Онфре, слід дотримуватися стратегії ризоматичного спротиву. Це стратегія ліліпутів, які подолали Ґулівера, обмотуючи його безліччю тоненьких ниточок. Так і з суспільством: творячи мережу маленьких справ, ми творимо павутину, яка може підірвати страхітливий механізм, що утверджувався роками. При цьому пам’ятаймо, що революція розпочинається довкола власного «я», поступово залучає обраних індивідів, започатковуючи нове братерство. Ми живемо в мікрологічну еру, а тому повинні налаштуватися на постійну дію й невтомну анґажованість.

Завершує книжку додаток, у якому автор пропонує поміркувати над постанархізмом, що зберігає низку ідеалів класичного анархізму, але долає їх задля відкритости новим лібертарним ідеям. Постанархізм передбачає відживлення критичної думки, що походить із травня 1968 року, розбиває політичні фетиші. Для прикладу, республіку він трактує не як панівну трансцендентну модель політичного порядку, а як справді спільну справу, що піднімається із землі й походить від народу.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Олег Коцарев ・ Грудень 2017
Мартин Райнер у Чехії відомий передусім як поет — автор багатьох збірок віршів, лавреат премій...
Олег Коцарев ・ Березень 2017
Cпогади про 1917–1918 роки останнього гетьмана України Павла Скоропадського перевидано в такий...

Розділи рецензій