Ален Безансон. Свята Русь

Квітень 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
151 переглядів

Переклав з французької Тарас Марусик
Київ: Кліо, 2017.

Книжку 85-річного французького філософа, історика, культуролога на вкрай болючу для нас тему було написано п’ять років тому, коли ще можна було тішити себе ілюзією «розсмоктування ситуації», яка ще не перейшла у «хронічну стадію». Натомість нині є спокуса розтягнути книжку на цитати, та її сила не в потенційній аґітаційності. Тонка, витончена аналітика, поєднана з ядучою безжальністю, яка може скласти конкуренцію «Енциклопедії російської душі» Віктора Єрофєєва, де автор і викриває свою батьківщину, і неприховано нею тішиться, – ось сильні аспекти «Святої Русі».

Дослідження, обсяг якого ледве перевищує сотню сторінок, цілком можна було би перевести у формат брошури, як це, наприклад, сталося з «Лихом століття», виданим 1999 року в Москві і нещодавно в нас (у повноцінному книжковому форматі). Але це таки міні-монографія, де розглянуто витоки й тактичні переваги російського імперіялізму, зловісні арґументи його самовивищення і – що є особливо цінним для українського читача – лицемірні докази його західних симпатиків. Цьому присвячено останній, сьомий розділ книжки, назва якого промовляє сама за себе, – «Французька легковірність». Що й казати, деякі наші інтелектуали спересердя називали французів «совєтонами». Натомість Безансон, постать якого – в почесному «трикутнику антитоталітарности» поруч із Паскалем Брюкнером та Анрі-Бернаром Леві, які не раз висловлювали свої симпатії до України, доводить, що так було не завжди: майже пів століття у Франції тривав так званий «момент Кюстина» – основний твір якого було табуйовано і в царській Росії, і в СССР, із коротким антрактом для НЕПу та «перебудови».

Кінець цьому поклали чинники й суто прагматичні – як-от бажання «ґарантії захисту від Німецької імперії», що далося взнаки у російсько-французьких союзах кінця ХІХ століття, і міркування «вищого порядку». Естетичного: «Тартарен із Тараскона завойований молодою, загадковою і спесивою росіянкою»; конкретніше – про славетний «російський балет»: «Париж побачив власне відображення, настільки сліпуче, що він не впізнав себе; йому здалося, що він потрапив у світ Дикого Заходу, в оскаженілу Тартарію, не уявляючи, що цей вишуканий світ був вишуканою квіткою європеїзації Росії». Політико-етичного: «наша революція була неповною, російська революція довела її до логічного кінця». Не останнім чином – побутового: «Наша цивілізація породила порядок і цей порядок терпимо нелегко <…> Все французьке суспільство, як і вся Західна Європа, було розділене на квадрати примусами, корсетами, залізними нашийниками, обмеженнями». Можна лише подивуватися із західної наївности, яка наче не припускала в російсько-совєтській практиці примусів, обмежень і залізних нашийників (буквально).

Особливістю авторського викладу є синтез афористичности з уїдливою, інакше не скажеш, статистичністю, зосередженою в посторінкових примітках. Якщо у творі «Лихо століття» автор наводить красномовно разючу частоту згадок у французькій пресі певних топосів (де про нацизм згадано 480 разів, про Освєнцим – 105, про Сталіна – лише 7, а про Голодомор в Україні немає жодної згадки), то у «Святій Русі» обмежується однією цифрою – 14 тисяч офіцерських шабель, які привів до Червоної армії лише генерал Брусілов «в ім’я святого православ’я і святої Русі». Коментарі, як то кажуть, зайві.

Наостанок варто зупинитися на оформленні книжки. Фраґмент репродукції історичної картини Рябушкіна на обкладинці не лише вбивчо характеризує предмет дослідження, а й кидає несподівану тінь на самого митця, який, як виявляється при ближчому розгляді, «малювати не вміє». Редакторська робота викликає зауваження. Вкрай необхідно було виправити автора, вказавши, що на час зустрічі на Великдень князя Нєклюдова з Катюшею Масловою (у «Воскресінні» Льва Толстого) вона, перепрошую, ще не встигла стати повією, позаяк із цього факту автор робить невеличкий, але показовий розмисел. Поготів практика ввічливого виправляння цілком вибачливих неточностей тексту має вжиток у виданні: вказано справжній рік Жовтневого перевороту – 1917 (автор називає 1918). Звісно, висновків книжки ці неточності не скасовують ані на йоту. Видавати Безансона, який іще 1978 року проставив крапки над «і», написавши передмову до збірника самвидаву «Етноцид українців у СРСР», треба активніше й більше. А головне – вчасніше.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Оксана Булгакова ・ Квітень 2018
Монографію присвячено святам і дозвіллю українців, які з різних обставин у роки Другої світової...
Богдан Завітій ・ Вересень 2016
Польського письменника й публіциста Анджея Бобковського (1913–1961) український читач знає з...

Розділи рецензій