Тарас Федюк, Ірина Жиленко, Оксана Забужко.... Сучасність, 2009

Грудень 2009
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
128 переглядів

Декому, може, видалося, що часопис «Сучасність» припинив існування, але нещодавно він привернув увагу черговим «оновленням». Від травня 2009 року ним опікується новий головний редактор, колишній його активний автор Тарас Федюк, і часопис нарешті ввійшов у нормальне русло.

Розгляд найновіших його публікацій (ітиметься про перші дев’ять чисел 2009 року) варто почати з, умовно кажучи, «великої прози». Це передусім давно очікуване продовження публікації спогадів Ірини Жиленко «Homo Feriens» (№1–2, 3–4, 8), що їх «Сучасність» уже друкувала протягом 1997–2003 років, одначе відклала з відомих тільки редакції причин.

Здавалося б, сучасна українська проза вже так переситилася автобіографічністю і всілякими «я-романами», що вже до самої форми щоденника має ставитися більше ніж скептично. А даремно. Адже щоденник – це насамперед саморефлексія, глибокий аналіз самого себе, всім відоме декартівське «ego cogito», без якого доброї літератури не мислили вже романтики. Натомість ув інформаційну добу саморефлексія редукується до цілком поверхневого жанру «живого журналу», а справжнє людське спілкування – до обміну короткими повідомленнями в мережі.

Замість життя – екрани моніторів, мікрофони у вухах і брехливі, цинічні ЗМІ. Люди не пишуть листів і щоденників (бо оте, що «всобачується» в інтернет під виглядом щоденників, то ніякі не щоденники, а «випендрьож» на публіку). Люди вже не знають себе, не аналізують, не шукають, не страждають і не радіють,

– із гірким смутком констатує Жиленко. Відтак письменниця припускає, що сучасному читачеві, звиклому до суцільної іронії, «Homo Feriens» видасться нецікавим, можливо – занадто патосним. Утім, як на мене, проза Ірини Жиленко – саме те, чого бракує сучасній українській літературі: гранично відверте дослідження сутности людини-інтеліґента, «людини небайдужої».

Природно, «Homo Feriens» досить багато додає до портрету «шістдесятників», сучасників Ірини Жиленко та її чоловіка, письменника Володимира Дрозда. Дуже особистісний мотив – давня образа через те, що читацьке середовише не зрозуміло його епічного роману «Листя землі». Ще один важливий штрих до портрету покоління – сприйняття в середовищі шістдесятників Чорнобильської катастрофи. Жиленко виразно окреслила й описала той злам, що відбувся у світобаченні «старшого» українського інтеліґента в 1986-му.

«Це а-мо-раль-но – забувати», – висновує наприкінці своїх записок Ірина Жиленко й докладає всіх сил, щоб не забути самій і не дати спокою тим, для кого пам’ять про Чорнобильську трагедію перетворилася на звичайну формальність.

Гадаю, найбільшим своїм «козирем» оновлена «Сучасність» уважає публікацію уривків із найостаннішого роману Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» (№5). Тарас Федюк у якомусь інтерв’ю навіть оголосив «Музей» «найкращою прозою, яку написала Забужко». Звісно, з уривків важко судити, чи це справді найкраще, проте немає сумніву, що «Музей покинутих секретів» – текст, про який варто говорити.

По-перше, через одну з найдражливіших тем українських суспільно-політичних дискусій, що її, однак, торкається мало хто з письменників – УПА. По-друге, через високу художню вартість роману: порівняно хоч би з найвідомішим твором письменниці, з «Польовими дослідженнями з українського сексу», тут більше подієвости й цікавіша побудова тексту. Авторка змішує часові пласти, перемежовуючи 1947-й і 2003-й роки, вводить паралельні персонажі (два Адріяни) й паралельні любовні лінії, експериментує з «чоловічими» та «жіночими» голосами (щоправда, подеколи мовби забуває, що от у цьому місці має звучати чоловічий голос, і переходить на звичний, жіночий). Відтак зникає традиційна для Забужко опозиція між сильною жінкою і слабким чоловіком: у новому романі і жінка, і чоловік однаково сильні особистості.

Чи змінилася Забужко? У способі письма й побудові тексту – так, почасти. В зображенні центрального жіночого образу – навряд. Підготовлений читач упізнає в оповідачці – журналістці Лялюсьці – героїню «Польових досліджень»: знову виразний автобіографізм, те саме жорстке й аґресивне письмо, у якому раз по раз вчувається прихована ніжність. Власне, ніжности в новому тексті Забужко помітно побільшало. Щойно йдеться про занедбану пам’ять, метафоричні «покинуті секрети», письменниця мовби знову стає поеткою, дбайливо розкладаючи чужі секрети на сторінках роману, як і годиться дбайливому «музеєзнавцеві».

У №9 «Сучасність» розпочала друкувати історичний роман Василя Шкляра «Чорний ворон». Це захоплива сюжетна проза, ґрунтована на реальних подіях періоду громадянської війни 1918–1922 років. Дотримуючись у цілому історичних подій і вводячи реальні історичні постаті Івана Чорногузька (власне, Чорного Ворона) й Василя Чучупаки, письменник не переходить ані на сухий хронікальний текст, ані на моралізаторство. Ба більше, поряд із реальною Холодноярською республікою та вкрапленнями стилізованих документів у «Чорному вороні» абсолютно природно почуваються містицизм і вишукана еротика. Василь Шкляр добре володіє насамперед технікою письма – тримає інтриґу, конструює сюжет, ретельно виписує систему персонажів, ні на мить не забуваючи про реального читача, який просто зараз сидить і гортає сторінки роману.

Зовсім інакше з повістю Олександра Вільчинського «Кораблик» (№6, 7). Найперше у вічі впадає відсутність зв’язної оповіді в першій частині твору. Письменник пише напрочуд деталізований життєпис тернопільського інтеліґента, фотографа Якова Довганя, присмачує це все еротикою і гумором, проте, здається, ми всі вже давно це десь читали, чи не так?

Утім, «Кораблик» – і справді добре виписана проза міста. Окрім кількох романів Анатолія Дністрового, не пригадую в сучасній українській літературі так виразно виписаного «тернопільського» міського тексту. До Тернополя як стрижневої теми наштовхнула вже сама назва, точніше справедливе запитання: до чого в цьому тексті, власне, «Кораблик»?

Перше, що зринуло в пам’яті – вірш «Парус» Міхаіла Лєрмонтова, де маленький кораблик уважають символом людини-бунтівника, людини, яка не може знайти спокою. Начебто повість мала би бути про Якова Довганя, головного персонажа й водночас оповідача – фотографа, який направду трохи заблукав у житті, проте заблукав «до» подій у книжці: у «Кораблику» він видається радше спокійним і задоволеним своїм теперішнім життям.

Утім, що далі розгорталася розповідь, то ясніше поставав перед очима справжній «кораблик» – місто. Тернопіль. Місто, так само загублене, як і вітрильник у вірші Лєрмонтова:

У напівпорожній маршрутці, коли я вирішив проводжати Анжелку до «кінопрокату» й ми сіли на перше-друге місця позаду водія, нашу увагу привернула приліплена скетчем до скла мапа Тернополя, й ми ще раз повернулися до теми кораблика.

– А диви, Тернопіль теж подібний на кораблик?..

І справді, дивно, як я раніше цього не помічав.

– Ага, теж равлик, тільки з вітрилом, – сказав я.

До «Кораблика» важко ставитися однозначно. З одного боку, це по-своєму зворушлива оповідь про «справжні» чоловічі речі – про дружбу, жінок і алкоголь, про відмінність між сексом і коханням і про те, що в певному віці завжди повертаєшся додому, «до джерел». Головний персонаж повісті – ще один варіянт «героя свого часу», митець із довгою сивою косою і кульчиком у вусі, двічі одружений, по-справжньому кохав усіх своїх жінок. Достоту як пересічний герой романів Юрія Андруховича. Оце і є «по-друге». Складається враження, ніби Олександр Вільчинський – «тернопільський Андрухович», однак читати «писане під Андруховича» вже нецікаво. Тим паче, що в Патріярха хоча б сюжет наявний, не кажучи вже про славнозвісні карнавал і містику.

Утім, як на мене, справжня знахідка «оновленої» «Сучасности» – вдало підібрана мала проза. Скрізь – лаконічна мова, без зайвого «плетіння словес», при тому напрочуд легка й динамічна. Приємно потішили есеї Галини Пагутяк (№7) та Юрія Андруховича (№9), а також диптих «Львівські химерії» Петра Яценка (№1–2).

Справжнім відкриттям для українського читача може стати чеський письменник Ота Павел. Про нього кажуть, що він неодмінно став би нобелівським лавреатом, якби писав англійською, а не чеською. У «Сучасності» (№8) вміщено його оповідання «На службі Швеції» (переклала Галина Петросаняк). Ота Павел далеко не вперше у світовій літературі звертається до теми митця й мистецтва, а також питання про те, що саме є «художнім» і вартим бути увічненим у мистецькому полотні. Однак є ще один момент, що його напрочуд тонко вловив письменник: істинна суть краси й жіночности. Для визнаного празького художника Вратіслава Нехлеби вартою того, щоб малювати, є не визнана красуня Ірма, а природна й особлива у своїй природності дружина продавця холодильників – турботлива мати й господиня.

Таня Малярчук в оповіданні «Щур» (№1–2) пише нібито про звичайнісіньку жінку Тамару Павлівну, в якої завівся щур, а також про те, як сусідська бабуся Алевтина в молодості отруїла свого чоловіка Омеляна, схожого на щура. Проте насправді це історія про глибоку людську самотність, коли навіть огидний щур видається бажаним співмешканцем. Кінець кінцем, оповідання, що ввійшло до найновішої збірки Тані Малярчук «Звірослов» (Харків: Фоліо, 2009), засвідчило те, як майстерно письменниця володіє малою прозовою формою, як ретельно продумує образи, сюжет і символіку. І як просто на очах стає вправним і глибоким прозаїком.

І насамкінець про літературну критику, якої в нас буцімто немає. Судячи з усього, критика помаленьку спинається на ноги. В «Сучасності» бачимо і літературні портрети, й актуальні дискусійні матеріяли. Скажімо, в №1–2 натрапляємо на детальну статтю Віри Агеєвої «Мистецтво бачити», присвячену творчості Тараса Прохаська; у №7 читаємо блискучий розбір двох поетичних книжечок Оксани Максимчук пера Костянтина Москальця «Мить як зброя проти часу». Олег Соловей у статті «Заборонена правда, або Деякі аспекти аморальности» (№6) полемізує з Національною комісією з питань моралі, захищаючи Олеся Ульяненка і його роман «Жінка його мрії». І нарешті, на шпальтах часопису знайшлося місце й для давньої полеміки навколо покоління «двотисячників» (№5). На підтримку молодої поезії виступила Олена Шарговська («Деякі риси до портрета поезії замолоду»), у той час як Інна Долженкова («“Вагітна чекає викидня”, або дещо про покоління “00”») іще раз звинуватила покоління в «безплідності». Щиро кажучи, арґументи Долженкової видаються надто експресивними і через те непереконливими, тоді як Шарговська використовує як засіб переконання не експресію, а рядки з поезій тих самих «двотисячників» – Богдана-Олега Горобчука, Олега Романенка, Дмитра Лазуткіна та інших. Отож яка-не-яка, а критика все-таки є.

Що ж, попри кризові часи «Сучасність» спромоглася ввійти в ритм і знову завоювати читачеву довіру якісно підібраним наповненням, насамперед літературним. І, всупереч палким суперечкам із приводу реакційної політики часопису, досі лишається «сучасною» та дискусійною.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ростислав Загорулько ・ Лютий 2018
Число містить публікації, присвячені теперішній ситуації у країнах Східної Европи. Відкривають його...
Юлія Бентя ・ Березень 2016
«Відчужені. Росія і Захід у 2015 році» — так називається березневе число часопису «Osteuropa», у...

Розділи рецензій