Юрій Іллєнко, Леонід Шульман, Сергій Грабовський.... Сучасність. 2005, № 3, № 4

Квітень 2005
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
89 переглядів

Березневе число «Сучасности» посилає сиґнал SOS від Юрія Іллєнка. Як і годиться людині, котра стоїть на борту човна, що от-от потоне, кінорежисер просить допомоги і для себе, і для кожного, хто на тому човні опинився. Просить, звичайно, у президента України. Зрештою, в номері можна нашукати чимало охочих до відкритого діялогу з Ющенком. Скажімо, Леонід Шульман у статті «Якої економічної політики я чекав би від адміністрації Ющенка» бажає президентові уникнути «дуже поширених і спокусливих ілюзій». Сергій Грабовський, окрім того, що каже: «ТАК, революція!», просить Ющенка не використовувати Конституцію України лише для «декоруму кабінету». Борис Бахтєєв, хоч і розповідає про політтехнології, «якими не варто пишатися», все-таки не може не піддатися спокусі й не закинути Ющенковій команді, що вони, мовляв, «проспали виборчу кампанію». А от Леонід Капелюшний сподівається на діялог із Юлією Тимошенко.

Попри політнавантаження, у читацькій свідомості «Сучасність» усе ще залишається літературним часописом. Відповідний блок вміщує два вірші поета й перекладача Мойсея Фішбейна, трохи більше віршів ужгородського поета Василя Кухти, а ще історичний роман Сергія Батурина «OST».

В рубриці «Книжкова полиця» Іван Лучук розмірковує про книжку Григорія Грабовича «До історії української літератури», стверджуючи її фундаментальність і епохальність; а самого Грабовича називаючи «призмою українського літературознавства».

Завжди «захоплює» нахабство, з яким деякі квазилітературознавці вміють цитувати самих себе й навіть вписувати в традиційно розміщені наприкінці досліджень списки літератури. Цього разу мова про статтю сумнозвісного «шевченкознавця» Василя Яременка «Людей... і не прокляв», котрий силкується осягнути проблеми Шевченкового трактування теодицеї.

Зі статті Богдана Тихолоза «Апологія еросу в пізній ліриці Тараса Шевченка та Івана Франка» видно, що автор любить пізню лірику обох поетів. Замахнутися не просто на ерос, а на «розктий ерос» у «спадщині класиків», звісна річ, було сміливо. Але от дослідникова рука явно зависла в повітрі, бо ж замало писати про «бажання життя» або «вітальну жагу», щоби оживляти «наших класиків». Особливо шкода Франка. Його знову недбало обвішали зужитими «прикрасами» українського академічного літературознавства.

У цьому-таки числі Тетяна Метельова роздумує про реалії 1970-х та медитує над специфікою «Світотворчого слова Олеся Бердника», підносячи письменника мало не до висот Бога-творця. Прокіп Колісник оповідає про проєкт «Поташшя – рядно таїни», а в рубриці «Філософія» Сергій Кримський розгортає символіку концептів дому, поля та храму.

У квітневій «Сучасності» найбільше текстів уміщено в рубриці «Література». Троє з авторів – Тетяна Каплунова, Галина Малик і Тетяна Шамрай – виявилися поетами. Прозаїків, як завжди, менше – Юрій Завгородній і Володимир Хрущак. В рубриці «Суспільне життя» автори й далі згадують Помаранчеву революцію, медитують над її феноменом, шукають їй остаточного означення... Микола Рябчук у статті «Петлюра і “петлюрівщина” у постсовєтському дискурсі» розмірковує, чи справді українці – це нація без героїв, традиційно ділячи при цьому націю на дві частини: посткомуністичну й постколоніяльну. А постать чи радше образ Петлюри автор використовує, як лакмусового папірця.

Спокусившися на словосполуку «український часопростір», що фігурує в назві статті Григорія Міщенка, читачам доведеться вкотре читати про «любов до рідної землі й до нашої України». Уже давно хотілося прочитати розвідку, яка називалася б десь так: «Українська архітектура: традиції і сучасність». Однак стаття Віктора Соченка, що має саме таку назву, очікувань не виправдала. Можливо, річ у тім, що в розмові про такий захопливий сюжет, як український архітектурний текст, не можна обійтися простим (та ще й неповним) переліком того, що будували в Україні від давньокнязівської до сучасної доби. А автор, котрий обирає саме таку стратегію письма, «консервує» українську архітектуру.

Стаття Леоніда Шульмана «Велесова книга: “романтики” проти фахівців» учергове доводить, що «Велесова книга» – фальшивка. А Людмила Тарнашинська в розвідці «Шістдесятництво: філософія покоління як публічна свідомість» вирішує розпочати дискусію з усіма: від В’ячеслава Медвідя до Анатолія Дністрового, і нарешті пояснити всім, що таке «шістдесятництво» й хто такі «шістдесятники».

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ростислав Загорулько ・ Лютий 2018
Число містить публікації, присвячені теперішній ситуації у країнах Східної Европи. Відкривають його...
Юлія Бентя ・ Березень 2016
«Відчужені. Росія і Захід у 2015 році» — так називається березневе число часопису «Osteuropa», у...

Розділи рецензій