Євґеній Добрєнко, Татьяна Круґлова, Валентина Хархун... Studia Sovietica. Випуск II: Семіосфера радянської культури: знаки і значення

Травень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
164 переглядів

Київ, Ніжин: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка, НАН України, Видавець ПП Лисенко М. М., 2011.

Провідна тема другого випуску «Studia Sovietica» – видання, присвяченого аналізові різних аспектів радянської культури (про його перший, випущений 2010 року номер, див.: «Критика», 2011, ч. 7–8, с. 41) – ідея про соцреалізм як інституціялізоване явище, призначення якого – творити соціялізм. Головною функцією соцреалістичної літератури та мистецтва було виробництво радянської реальности через її естетизацію. Під таким кутом зору соцреалізм бачиться не ідеологічним інструментом для пропаґанди радянського способу життя, а як фабрика творення образів, які через сприйняття ставали частиною реальности: споживаючи продуковані соцреалістичним мистецтвом образи, люди бачили світ таким, яким воно його подавало. Соцреалізм постає як система, що породжує певну реальність, але водночас і дереалізує життя. Семіотична побудова соцреалістичних текстів породжує смислові інверсії, й історики мистецтва раз у раз стикаються з тим, що той самий текст виглядає як апологія радянської системи і водночас як її дискредитація.

Автори вміщених у збірці статтей (Євґеній Добрєнко, Татьяна Круґлова, відповідальний редактор видання Валентина Хархун) відстежують історіографію і типологію канонічних мистецтв, від яких соцреалізм перейняв давно усталені у світовому мистецтві канонізаційні практики. Генеза української версії соцреалізму починається від «ідеологічної» повісті кінця XIX століття (Володимир Панченко). Канонічне мистецтво розвивається у дослідженні технологій канонізації або «возведення» в класики через чіткий механізм леґітимізації у сфері ідейно-світоглядних орієнтацій, трактування особистих зв’язків та інтерпретації творчости (Олексій Сінченко, Ярослав Поліщук, Елеонора Соловей).

Запропоновано також версію руйнування канону через використання у соцреалістичному мистецтві прийомів, запозичених з інших мистецьких систем. Ідеологічне начальство не заохочувало художній пошук, однак і стримати не могло, і зрештою дозоване «новаторство» у літературі та мистецтві 1960-х розхитали соцреалізм (Наталія Мазепа, Наталія Ксьондзик).

У тематичному блоці «Поетика соцреалізму» подано аналіз літературних творів про Дніпрогес та репрезентації у специфічному дискурсі національно-культурних символів (Олеся Омельчук), дослідження генези образу історичного Харкова у соцреалістичній поезії 1930-х років (Ярина Цимбал). Тетяна Свербілова робить спробу розглянути жанр колгоспного роману не під кутом зору ідеологічного тексту, а як літературний феномен, що посідає власне місце у генеалогії світової літератури та в теорії формульних жанрів. Якщо керуватися дефініціями культурної ролі формульної літератури – це ескапізм, утеча від реальности, тому радянські письменники працювали в річищі тієї ж масової культури, що й їхні колеги-сучасники в Европі й Америці.

Цікавим видається аналіз «людино-машинної» метафори на означення концепту «нової людини» у драматичних творах 1920–1930-х років (Людмила Скорина); дослідження лінґвістичних і наративних стратегій радянської літератури, спрямованих на формування солідарности між соціяльними групами у радянському суспільстві, на прикладі оповідання чеченського письменника Зайндина Муталібова «Салам Лєніну» (Ольґа Флєонова); виокремлення ідеологічних проєктів у романах Панаса Феденка та Петра Панча (Ігор Набитович).

Тема, продовжена з попереднього випуску, – образ війни у соцреалістичному дискурсі. Ірина Захарчук проаналізувала щоденники Олександра Довженка та Аркадія Любченка як деконструкти тоталітарного міту про війну. А Єлєна Барабан визначила особливості функціонування метафор родинної споріднености у радянських фільмах 1941–1945 років. Проблеми семіотики візуальности в радянській культурі заторкнуто в статтях Людмили Крівцової, Лілії Нємченко, Наталі Лаас.

Прикінцевий розділ «Семіотика радянського в культурних практиках сьогодення» містить дописи Міхаіла Тімофєєва, Марії Літовської, Тетяни Гребенюк та Аґнєшки Матусяк про боротьбу між «радянським» і «антирадянським», формування радянськости на рівнях реліктів і симулякрів, абсурдизація символів радянського минулого в сучасній українській літературі.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ростислав Загорулько ・ Лютий 2018
Число містить публікації, присвячені теперішній ситуації у країнах Східної Европи. Відкривають його...
Юлія Бентя ・ Березень 2016
«Відчужені. Росія і Захід у 2015 році» — так називається березневе число часопису «Osteuropa», у...

Розділи рецензій