Іван Драч. Страта дерев у Києві

Березень 2019
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
351 переглядів

Київ: Криниця, 2016.

Перед будинком, у якому минуло моє дитинство, росло три верби. Біля них ми з друзями збиралися, вечорами розповідали жаскі історії й, звісно, лазили по гілках. Із тих трьох дерев залишилося одне. Останнє — ветхе й змарніле, час від часу його гілля проріджують комунальники, а воно очікує долі двох попередніх: всохлих і спиляних. Для більшости це просто дерева, що нічого не означають, для мене — знак дитинства, яке мусило відійти, як свого часу муситиму відійти я. Такий плин є природним: загибель і нове народження, саме так знову й знову проростають трави та дерева, і саме таке мислення лежить у підвалинах мітологічного та пантеїстичного сприйняття світу. Але тепер загибель — це просто загибель. Безнадійна.

Саме цей епізод змусила мене згадати остання прижиттєва збірка Івана Драча (17.10.1936–19.06.2018) — невелика компіляція поезій різних років, світлин та копій дозвільних документів із викорчовування старих дерев у Києві. «Страта дерев у Києві» насправді не лише про це місто. І, звісно, не лише про дерева. Рівень загальности тут вищий і стосується втрати зв’язку людини зі світом, який свого часу уможливив її існування і якого вона більше не потребує. Принаймні змусила себе повірити, що не потребує.

У низці творів упізнаємо хрестоматійного Драча з багатою метафорикою та віртуозною грою слів (вірші «Верба», «Посадила тут Степа дві абрикоси»). У схвильованій закоханості в природну стихію дехто може побачити віддалені паралелі з Антоничем, однак у Драча немає тієї всеосяжної Антоничевої легкости — це не «привітання життя», не стеблина, що проростає до насиченого Сонця, а прощання з ним. Скрип старого дерева, яке хилиться до землі в передчутті неминучого падіння.

Старий корінь навряд чи здолає асфальт. Це збірка про втрату ілюзій. Адже автор був одним із тих, які декілька десятиліть тому з ентузіязмом неофіта оспівували прихід ядерної ери людського поступу, що розкриває безмежні можливості опанувати природу та звільнити людину. Однак звільнення через панування виявилося химерним оксюмороном, що його повсякденний прояв бачимо мало не щодня на вулицях: старі дерева заважають людям, а не складають одне ціле з ними («Вседозволеність пізнання // Вибухає бунтом високим»). Канцелярська мова документів та буденна звітність світлин лише загострюють відчуття цього конфлікту, що переноситься на метафізичний рівень — наше друге вигнання з Раю, де Адам і Єва (вже одягнені після першого!), засукавши рукави, беруться викорчовувати надто густий яблуневий сад.

Поезія уподібнюється до природної стихії: «В поетів і дерев серця беззахисні // Лише згоряючи, вони слугують сонцю». Хоча до збірки ввійшли вірші різних років (від 1960-х), у ній Драч робить спробу різкого розвороту до первісного захоплення природою, позначений, однак, чітким усвідомленням того, що саме повернення вже неможливе: дерево падає, але без надії прорости знову. Зачарування на межі з розчаруванням — майже ідеальна консистенція для останньої збірки, з якої більше немає чому проростати.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Олег Сидор-Гібелинда ・ Квітень 2019
Знайомі образи Єґіазарянового малярства – ангели, гори, плоди-гранати, хмари – з’являються і на цих...
Олег Коцарев ・ Лютий 2018
«Кур’єр Кривбасу» за січень–березень 2017 року розпочинається строкатим прозовим блоком. «...

Розділи рецензій