Омер Бартов. Стерті. Зникаючі сліди євреїв Галичини в сучасній Україні

Жовтень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
846 переглядів

Київ: Українській центр вивчення історії Голокосту, 2010.

Книжка американського історика Омера Бартова «Erased. Vanishing Traces of Jewish Galicia in Present-Day Ukraine», випущена в світ 2007 року, ще до появи українського перекладу спонукала фахівців до емоційного обговорення: наприклад, часопис «Україна Модерна» торік надав слово кільком рецезентам (Тарикові Цирилу Амару, Кристіанові Ґанцеру, Мирославові Шкандрію, Анні Вероніці Вендлянд, Ільї Ґерасімову), а також і самому авторові – для відповіді опонентам. А посперечатися є про що: дослідник торкається дражливої теми участи українців у винищенні євреїв на окупованих нацистами територіях, ще й додає особисті враження від подорожей Галичиною та споглядання занедбаного стану, в якому тут перебувають пам’ятки, що мали б унаочнити колишню присутність у цих краях чисельної єврейської громади. На такому тлі пошанування подій і діячів українського національного руху, наприклад, розташування музеїв і встановлення присвячених йому пам’ятних знаків у місцях, що пов’язані з історією місцевих євреїв, автор трактує як нетактовність чи навіть зневагу, і не стримується від різких інвектив.

Від українського видання праці Бартова очікують такого самого збурення, яке спричинив у Польщі вихід книжки Яна Ґроса «Сусіди». Очікування ті навряд чи виправдані. У польському суспільстві, доволі гомогенному, така інтелектуальна провокація могла скаталізувати поновне осмислення усталених поглядів – байдуже, хибні вони (проте звичні й зручні) чи слушні; натомість у нашому, розколотому на «дві (чи двадцять дві) України» соціюмі, не випадає говорити про якісь сталі конвенції, що потребують перегляду, і будь-яку найінтелектуальнішу «провокацію», придатну для поборювання воріженьків, вдячно сприймуть по один бік міжукраїнського кордону й гнівно затаврують по інший, неминуче надавши їй щонайбрутальнішого політичного виміру.

Омер Бартов закидає українському суспільству нехіть і байдужість до пам’яті про єврейство як про вагомий складник української історії. В країні, добряча кількість мешканців якої воліла би позбутися присутности в ній якраз українства, увага до почуттів національних меншин стає в очах загроженої «більшости», вимушеної дбати про власне самозбереження, таким собі відкладеним попитом, задоволення якого відсувається на віддалену перспективу. Але це не означає, що нагадування про потребу такої уваги – непотрібне й несвоєчасне. Навпаки, воно може стати профілактикою моральної черствости і глухоти. Здається, це усвідомлює директор Українського центру вивчення історії Голокосту Анатолій Подольський, який опікувався виданням книжки Бартова, прагнучи довести йому і собі, що Україна достатньо певна себе, щоби таких закидів не боятися. Натомість автор, своєю чергою, довів, що не боїться закидів на свою адресу, ввівши в українське видання своєї праці чи принаймні не заперечивши проти появи в ній окремого додатка «Книжковий форум», у якому передруковано згадані полемічні статті з «України Модерної» (2009, ч. 4/15, помилково вказано 4/14).

Власне, цим передруком навіть унесено деякий дисонанс у книжкове видання, бо часопис інакше назвав не тільки розділи ще тоді не перекладеної книжки, а й усю її: «Забуті. Зникомі сліди єврейської Галичини в нинішній Україні». Перекладач Сергій Коломієць мав свою думку й до попередників не дослухався, а дарма: про незграбність «українських активних дієприкметників» сказано вже багато, в цьому конкретному випадку опозицією до «зникаючих слідів» мусять бути, либонь, «зберігаючіся». Чи, може, «появляючіся». Хоча, доводиться визнати, в 11-томовому СУМі слова зникомий нема. А зникаючий – є.

Втім, перекладацькі розв’язання мусять бути такою самою темою для фахової дискусії, як і власне зміст книжки, навколо якого точилася суперечка на презентації «Стертих» в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень на початку жовтня. Попри доволі гостру полеміку й попри переважно незгоду з авторовою інтелектуальною провокацією, або принаймні дуже насторожене до неї ставлення, учасники, навіть і журналісти, обійшлися без «Беркута». Певно, тому, що жоден політичний провокатор не завітав попіяритися.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Василь Кононенко ・ Серпень 2018
Великий масив насамперед польськомовних документів за 1652–1654 роки проливає світло на події в...
Орися Грудка ・ Квітень 2018
У Сатеровому трактуванні сумнів Заходу стосувався самого стрижня сучасної Росії: абсолютного...

Розділи рецензій