Упорядник Роман Павловський. Сповідь після зламу. Антологія сучасної польської драматургії

Листопад 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
182 переглядів

Переклад Олександра Бойченка, Андрія Бондаря, Олександра Ірванця
Київ: Темпора, 2014.

Сім польських драм початку нового тисячоліття, написаних сімома автор(к)ами кількох поколінь, у різних стилях і на різну проблематику. Більшість із них — власне драматурги, котрі пишуть тексти для театрів, а інколи й для власних режисерських проєктів; двоє інших — Анджей Стасюк і Дорота Масловська — просто знані сучасні автори, в цій книжці представлені не найтиповішим для себе жанром.

Фактично антологія спробувала ввібрати весь спектр сучасної польської драматургії, хай не кількісно, а бодай проблемно: від (пере) осмислення історичних травм — як власного покоління («перехідні» 1980-ті, злиденні 1990-ті), так і ґенерації своїх батьків і дідів (Варшавське повстання, Голокост, воєнний стан 1981-го тощо), до «обсмоктування» розмаїтих досвідів покоління 2000-х, що живе вже в реаліях вільного ринку та ґлобалізованого світу, але почувається не менш загубленим.

Не меншу цінність, аніж самі драми, становить ґрунтовна передмова Романа Павловського «Навіщо ці п’єси з Польщі?» — упорядника цієї, а також кількох інших антологій сучасної польської драматургії. Автор не лише ставить дібрані тексти в широкий літературний, театральний, а часом і політичний контексти, а й пропонує власну компактну версію історії польського театру «після зламу» — себто після падіння Берлінського муру, з яким, на авторову думку, і зароджувалося нове драматичне мислення всього реґіону.

Міхал Вальчак (н. 1979) дуже точно і з доброю дозою гумору діяґностує страхи свого покоління, досі не готового до дорослого життя. І «Пісочниця», і «Перший раз» — п’єси на умовних двох (Він і Вона), які переходять через типові «романтичні» досвіди. В першому випадку це така собі прискорена версія розвитку стосунків між чоловіком і жінкою — від закоханости до розставання. Інфантильність, страх щирости, нав’язані поп-культурою поведінкові стандарти: чоловік, який вважає себе Бетменом, а діє, як вередливий хлопчик, не готовий відповідати за власні вчинки і звиклий розряджати обрaзи через насильство; і жінка, яка спершу терпляче пристосовується, але, стомившись, закінчує стосунки. А в другому випадку — інфантильний страх здатися партнерові недосвідченим, а відтак «недостатньо крутим», тим обтяжливіший, що йдеться про перший сексуальний досвід. В обох п’єсах автор оголює одні й ті ж комплекси сучасного йому покоління, лише напозір самовпевненого і навіть нахабного, а насправді беззахисного і часто наляканого.

«Тикоцін» Павела Демірського (н. 1979) та Міхала Задари (н. 1976) упорядник пов’язує з відносно новою течією в польському театрі — «постпам’яті» (термін американської літературознавиці Маріянни Хірш). Ідеться про (пере) проживання певної історичної травми наступними поколіннями, для яких вона не була безпосереднім життєвим досвідом, але які досі існують у її силовому полі. Персонажами п’єси, написаної без розділових знаків і звичного поділу на сцени та дії (натомість за участи майже античного «хору»-коментатора), є двоє молодих варшав’ян, котрі приїхали у провінційне польське містечко, аби перешкодити врученню медалі Праведниці народів світу одній літній пані, на їхню думку, самозванці (адже, за історичними документами, жоден єврей тоді не вцілів). Та на місці з’ясовується, що як довести, так і заперечити цей факт нині вже неможливо. Напруга наростає, і наприкінці персонажі сваряться, а читачам пропонують дві версії фіналу — для прихильників обох сторін. Не бракує тут і місця для політичних спекуляцій: представникам влади важливо не з’ясувати «історичну правду» (хоч у контексті п’єси саме це поняття недоречне), а без затримок провести заплановані церемонії та здійснити всі офіційні жести примирення.

«Валіза» Малґожати Сікорської-Міщук (н. 1964) теж апелює до пам’яті про Голокост. Тут події відбуваються в Музеї Голокосту у Франції, де один із відвідувачів — Франсуа Жако (Швець) — знаходить валізу свого загиблого батька-єврея, якого ніколи не бачив. Авторка зіштовхує дві версії (пост)пам’яті — приватну (як реальну, так і уявну) та публічну, виставлену на загальний огляд у вигляді музейних експонатів. Але щойно один із них покидає «офіційний» простір і стає частиною приватної пам’яті, він несподівано вже може вміщувати в собі «цілий світ». П’єса теж далека від конвенцій реалістичного театру: крім самого Франсуа, який виголошує довгі й доволі патосні монологи, є тут і Наратор, який вводить читача в курс подій, і низка інших шаблонних персонажів, які, здається, лише провадять Франсуа до фінальної сцени — зустрічі з (уявним) батьком.

«Наш клас» Тадеуша Слободзянека (н. 1955) — мабуть, найвідоміша і водночас найсильніша п’єса антології, яку 2009-го ставили і на сцені лондонського Національного театру. П’єса, назва якої апелює до «Померлого класу» Тадеуша Кантора 1976 року, епічна за розмахом: події тривають тут вісімдесят років (від міжвоєнного періоду до наших днів), а персонажами є учні одного класу, євреї та поляки, кожен із яких втілює доволі типову для свого народу долю. Однокласники переходять через усі найдраматичніші події польської історії ХХ століття (дехто з них вмирає ще на початку, а хтось доживає до глибокої старости), по-різному витримуючи випробування ідеологіями (фашизмом і комунізмом), що однаково програмували людей на насильство і ненависть. Як наслідок, жоден із учнів не лишився «чистим», хоч кожен так чи так побував на місці жертви, а більшість — і в ролі ката.

П’єса Анджея Стасюка (н. 1960) «Чекаючи на турка» вже назвою відсилає до класичної абсурдистської драми. На Стасюкового «Ґодо» (мітичного бізнесмена з грошима) персонажі чекають на колишньому прикордонному пункті між Польщею та Словаччиною. Самого кордону, як відомо, нема (і для більшости — це безперечний поступ), але є й ті, хто залишився там — без заробітку і перспектив. Тут є двоє прикордонників різних поколінь, «Хор Старих Контрабандистів», жіночки, які продають усе, що вдасться (включно з собою), а згодом і Секретар, який — замість того-таки Турка — приїде домовлятися про реалізацію музейного проєкту «Розбійники на кордоні». З властивим для себе гумором і гострим соціяльним чуттям Анджей Стасюк змальовує світ добре знаного йому прикордоння, а також життя людей, змушених самостійно прилаштовуватися до реалій нового світу, для них нічим не ліпшого за колишній, до-шенґенський. А замикає антологію п’єса наймолодшої авторки Дороти Масловської (н. 1983) з іронічною назвою «У нас усе гаразд», написана на замовлення варшавського Театру Розмаїтости та берлінського Шаубюнне 2008 року. У варшавській пролетарській багатоповерхівці проживає троє жінок: стара бабуся на інвалідному візку, мати середнього віку (пакувальниця в супермаркеті) та «Маленька Металева Дівчинка». Кожна з них є представницею свого покоління, з типовими для нього обмеженнями, проблемами і травмами: бабуся — довоєнної інтеліґенції, полишеної на вбоге вмирання і порпання у власних спогадах, мати — «зневірений робочий клас <…> на межі соціального мінімуму», а донька — представниця ґлобалізованого покоління інтернету, що не ідентифікує себе ані з національною спільнотою, ані з родинною історією, а лише блукає між уривками десь прочитаних або почутих цитат. Зіткана з заяложених штампів, телевізійних шаблонів і рекламних гасел, мова всіх трьох персонажів не сприяє, а лише перешкоджає їхньому порозумінню: кожна з жінок плекає власні комплекси і не впускає у свій світ нікого з «ближніх».

Звісно, переклад такої складної в мовному плані драми вимагає особливого перекладацького чуття, і Андрієві Бондарю його не бракує. Та все ж склалося враження, що саме цю п’єсу було перекладено поспіхом: про це свідчать різні «одруки» та прояви неуважности (як-от різний переклад однієї фрази в кількох місцях).

Загалом же «Сповідь після зламу» — своєрідний компендіюм польської драматургії двотисячних, цікаво скомпонований, докладно прокоментований, а також — за незначними нюансами — добре перекладений українською.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Юлія Ємець-Доброносова ・ Серпень 2018
Антропологічно і психологічно різні дівчата, із підробними документами – польки, що їдуть на...
Юлія Ємець-Доброносова ・ Серпень 2018
На відміну від інших домодерних суспільств, що зберігали пам’ять за моделлю «батьки – історія –...

Розділи рецензій