Серж Лифар. Спогади Ікара

Травень 2008
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
280 переглядів

Київ: Університетське видавництво «Пульсари», 2007.

Ця оповідь проста, вільна від літературних прикрас і химерної багатослівности. Саме так і розповідають історію свого життя. Водночас у ній немає сповідальних інтонацій, відчувається, що автор не ставив собі за першочергову мету донести нащадкам якусь важливу, досі приховану чи кимось перекручену правду про своє життя. Найперший і найголовніший сенс такого писання видно з такого вислову вже на перших сторінках: «Спогади… через нашарування років, допомагають багатьом повернутися до відрадної гармонії». А в кінці Лифар ніби дивується сам собі: «…Як це я міг переробити стільки справ, віддаючи кожній стільки енергії, завзяття, а часом – і войовничої наполегливости». В такі моменти людська душа, напевно, сповнюється змістом свого буття.

Розповідь про себе Лифар розпочинає із власного психологічного портрету. Такі короткі й категоричні характеристики може давати людина, такою мірою переконана у власній першості, що в принципі не передбачає суперництва: «Я завжди маю рацію – навіть помиляючись»; або: «Прощаю все і всім. Але, на жаль, ніколи не забуваю»...

Він багато говорить про історію французького балету, зокрема дяґілєвського, про історію танцю загалом, а також дає чимало суто методологічних порад, що можуть придатися кожному танцівникові. Делікатно згадує закулісні чвари, які нерідко виникали поміж амбітними балеринами. Між іншим, причиною однієї драми мимоволі став і сам Лифар. Під час чергової репетиції, виконуючи па-де-де з котроюсь із танцівниць, він ледве встиг схопити за руку потай закохану в нього Ольгу Спесівцеву, зірку цього балету, – та вже висіла над порожнечею з тамтого боку відчиненого вікна. Втім, Дон Жуаном Лифар не був. Як зізнається, він у своєму житті любив лише трьох жінок, і дві з них – то дружина й мати.

Спогади цікаві також яскравими портретами цілого ґрона зірок, серед яких жив і працював Серж Лифар. Тут Сєрґей Дяґілєв і Жан Кокто, Пабло Пікасо та Іґорь Стравінський, кінозірка Ґрета Ґарбо та прима світового балету Анна Павлова… Лифар, ніби художник-графік, уміє кількома штрихами передати образ особистости. От, приміром, про Кокто: «Коли він говорив, що Піаф схожа на виделку для устриць або – що голуби на площі Святого Марка ходять, заклавши руки за спину, це здавалося таким очевидним, що люди дивувалися, як самі до цього не додумалися».

А на схилку літ Лифар захопився був і справжньою графікою. Витонченими, так званими «безкостими» лініями він зображував танцівників, а насправді – малював себе самого. Та коли побачив, що на його картини є попит і їх добре купують, закинув ту справу: йому здавалося, ніби розпродує сам себе.

Сержеві Лифару випало жити в середовищі геніїв XX століття, товаришувати з багатьма із них, а все-таки від його спогадів віє самотністю. Але її, самотности, ще не вдалося уникнути жодному генієві, надто в мемуарах.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Редакція Критики ・ Серпень 2018
Спогади історика Ярослава Федорука «На перехресті століть» сфокусовано на постаті львівського...
Яна Примаченко ・ Грудень 2017
До збірника, що його впорядкувала кінознавиця та головна редакторка журналу «Кіно-Театр» Лариса...

Розділи рецензій