Валентина Хархун. Соцреалістичний канон в українській літературі: генеза, розвиток, модифікації

Лютий 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
505 переглядів

Ніжин: ТОВ «Гідромас», 2009.

Ця книжка цікава насамперед інтерпретаціями творів. Вона нагадує розгорнуту, дбайливу з погляду істориколітературних фактів і тужливу за культурологічними асоціяціями розмову про радянсько-український текст. Добір головних персоналій зрозумілий: Павло Тичина, Максим Рильський, Андрій Головко, Юрій Яновський, Олександр Довженко, Олександр Корнійчук... Складніше з переліком творів, бо заявлений у назві спільний знаменник «соцреалістичного канону» пасує не до всіх. Чи є Тичинин «Похорон друга», Довженкова «Україна в огні» або химерний «Блакитний роман» Гната Михайличенка зразками чи бодай відгуками соцреалістичного стилю?

Щоби відповісти, доводиться переглядати поняття соцреалізму, долаючи спокусу бачити в ньому звичайний термінологічний симулякр. Та ж авторка сама до цього спонукає, коли пише: «Як літературна практика, соцреалізм побутував у процесі репродукування певних еталонних форм, спрямованих на унормування й усереднення художнього мислення». Соцреалізм як мрія про уніфікацію літератури, як візія універсального стилю, позбавленого естетичної конкретики та (перечитаймо назву книжки) динаміки, потенціялу до змін і модифікацій. Попри ефемерність, такий соцреалізм найбільше знаний літературознавцям, хоча цікавіший, певно, культурологам і філософам. Як філолог Валентина Хархун шукає альтернативного шляху: замість художньої одноманітности, скажімо, соцреалістичного роману, вона пише про те, що лежало за його дужками, зберігаючи з ним зв’язки хіба на рівні тематики, архетипіки образів, експресії чи «ідейности». І таке дослідження справді виходить цікавим, якщо не зважати на одне «але»: ані революційна романтика, ані есхатологічне передчуття «пришестя нової культури», від якого шаленіла література 1910–1920-х років, ані воєнно-патріотичний патос не тотожні соцреалістичному стилеві. Власне соцреалізм програє у зіткненні з розмаїттям художніх форм. Він виглядає вторинним, похідним елементом у цій самобутній художній системі, але ж не її родовідним центром.

Показовими з цього погляду є розділи книжки, де йдеться про інституціювання соцреалізму засобами марксистської критики чи канонічної радянської історії літератури. Авторка мовби конструює тогочасний літературний світ безліччю цитат зі, скажімо, Володимира Коряка, Самійла Щупака чи Володимира Сухина-Хоменка. Але в наступному розділі, вже з аналізу художніх творів, перед нами постає направду інший світ, не бажаний, не декларований, а реальний. Як саме розмежовує їх авторка (і чи розмежовує)? Відповідь також залишається за дужками. Бо примирити тотальність умоглядної теорії з конкретикою літературного факту, «інтернаціоналізм» великого стилю з можливістю «національних» та інших його варіянтів – завдання дуже непросте.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Катерина Девдера ・ Березень 2017
Знаний німецький письменник Алоїз Принц є автором низки життєписів, зокрема Германа Гесе, Франца...
Катерина Девдера ・ Серпень 2016
Нове видання есеїв Віри Агеєвої, однієї з провідних дослідниць української літератури ХХ століття...

Розділи рецензій