Наталія Білоус, Ігор Тесленко, Наталя Старченко.... Соціум. Альманах соціальної історії

Лютий 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
182 переглядів

Випуск 8
Київ: Інститут історії України НАН України, 2008.

Восьмий випуск «Соціуму» присвячено трьом проблемам: владі та престижу в уявленнях і практиках, соціяльним групам і соціяльній мобільності та історичній конфліктології. Найціліснішим блоком статтей щодо формулювання проблем соціяльної історії є розділ про соціяльні групи й мобільність у спільнотах середньовічної та ранньомодерної України. Наталія Білоус, аналізуючи соціяльну та професійну структуру населення Києва за фіскальними джерелами другої половини XVI століття, відзначає, що порівняно з містами Волині, де переважала шляхта, Київ був «міщанським містом». Висновок дослідниці є особливо важливим, бо за цим критерієм духовно-культурний і торговельно-економічний центр тодішніх українських земель вирізнявся серед міст більшости реґіонів усієї Центральної Европи.

Ігор Тесленко міркує про джерела могутности Василя-Костянтина Острозького у Речі Посполитій. Не всі володіння князя давали йому матеріяльний зиск, але були дуже важливі для нього, бо після земських реформ 1565–1566 років і Люблінської унії (1569) поширилася «шляхетська демократія», яка передбачала делеґування частини влади монарха органам самоврядування – сеймикам. У сеймиках брав участь широкий загал рицарства, тобто князь за допомогою політики збільшення слуг створював собі електорат, завдяки чому контролював південно-східні реґіони Речі Посполитої.

Наталя Старченко, досліджуючи возних на Волині в останній третині XVI – на початку XVII століття, виокремила об’єкт своєї розвідки як соціопрофесійну групу й описала ставлення до неї у шляхетському середовищі та спонуки людей, які прагнули обійняли посаду возного.

Володимир Александрович, вивчаючи покоління творців львівської школи українського малярства XVII століття, дійшов висновку, що професійні зусилля львівських іконографів увінчав синтез переосмисленої візантійської традиції релігійного малярства та окремих досягнень европейського досвіду.

Віктор Горобець у дослідженні малих соціяльних і соціопрофесійних груп Гетьманщини відзначив, що в реальному житті всієї ранньомодерної Европи не існувало ідеальної моделі трирівневого поділу суспільства. Наявність в українському суспільстві великої кількости малих соціяльних груп, які прагнули здобути статус «правлячоїеліти» (за Вільфредо Парето), свідчить про запізнілість процесів формування козацької еліти порівняно зі схожими процесами в Центральній Европі. Спостереження історика сприяють поглибленню знань про вертикальну та горизонтальну мобільність (за Пітірімом Сорокіним) у козацькому суспільстві, що дає можливість по-новому розглянути формування та функціонування еліти Гетьманщини.

Олексій Сокирко дослідив наймане жолдацьке військо і, що особливо цікаво, суспільно-політичні уявлення цієї соціопрофесійної групи. Реорганізація жолдаків, що її 1763 року здійснив Кирило Розумовський, засвідчила зростання матеріяльної вартости церемоніяльного складника влади, унаочнивши зміни у сприйнятті її в гетьмановому інтелектуальному оточенні. Цікаво, що жолдацькі інсиґнії мали сполучати у собі «національну» символіку, яку впровадив Розумовський, із зображенням ознак гетьманської влади.

Розвідка Максима Яременка скореґувала твердження про поширеність освіти серед широких верств населення Гетьманщини. Оптимістичний погляд на початкову освіту селянства в українській історіографії започаткував Олександр Лазаревський. Це твердження суперечило концепції модернізації, за якою розвиток суспільства прямо залежить від освічености його членів. Яременко проаналізував джерела, на основі яких побудовано арґументацію поширености освіти серед поспільства Гетьманщини, і дійшов висновку, що рівень освічености селянства не перевищував показників центральноевропейських спільнот. Автор висвітлив моделі-стратегії, які могли би спонукати посполитих навчатися. Освітні стратегії селянства засвідчили, що модернізаційні процеси мало зачепили спосіб життя неупривілейованих соціяльних груп. Яременкова праця поглиблює також розуміння того, як упривілейовані суспільні групи формували середовище інтелектуалів Гетьманщини.

Стаття Володимира Рички висвітлює ритуали та обряди княжого двору середньовічного Києва і зображає церемоніяльність як важливий елемент символічного представлення князівської влади. Маріуш Бартницький проаналізував атрибути влади руських князів XIII століття. Андрій Заяць дослідив війтівську владу у приватних містах Волині в XVI – першій половині XVII століття. У розвідці Олександра Дишка вивчено місце політики подарунків у здійсненні трансильванської зовнішньої політики щодо Османської імперії (1655–1656).

Розвідки Юрія Зазуляка, Олександра Груші та Сергія Горіна присвячено проблемам конфліктології у середньовічний та ранньомодерний час і територіяльно стосуються українських воєводств Речі Посполитої та Великого Литовського князівства.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Сергій Гірік ・ Листопад 2016
Тема чергового тому альманаху — пам’ять і політика меморіялізації. Відкриває його велика стаття...
Максим Карповець ・ Вересень 2016
Число білоруського часопису присвячено одній із ключових подій в історії Великого князівства...

Розділи рецензій