Карл-Маркус Ґаус. Собакоїди та інші люди

Жовтень 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
287 переглядів

Переклад з німецької Люби-Параскевії Стринадюк
Львів: Човен, 2017.

«Собакоїди та інші люди» – третя книжка австрійського письменника Карла-Маркуса Ґауса, видана українською. Як і в попередніх, у фокусі уваги – життя національних меншин на теренах сучасної Европи. Цього разу йдеться про ромів у Східній Словаччині. Хоча варто зробити застереження: якщо темпи народжуваности у ромів не зміняться, до 2070 року вони перетворяться на найчисленнішу етнічну групу в Словаччині. Із цього ракурсу проблеми, описані в книжці, – справа не «лише ромів», а й усієї держави, яка застосовує до ромської спільноти переважно два методи: насилля (і примус) та сеґреґацію. Ґаус навіть використовує слово «апартеїд».

В Австрії книжка вийшла 2004-го – саме того року Словаччина увійшла до ЕС, тобто на тлі загальноевропейського занепокоєння, чи не ринуть натовпи ромів-жебраків до благополучної старої Европи, зокрема до Австрії. Отже, текст просякнуто спробою автора пояснити й прояснити власні і чужі стереотипи та страхи щодо ромів, зрозуміти, чому вони живуть так, як живуть, звідки беруться ґета в Европі ХХI століття і хто будує ті кордони, які роблять людей, що кожного дня ходять одними й тими ж стежками, невидимими одні для одних.

За статистикою, 95% словаків не хочуть мати ромів за сусідів. Це мало би викликати обурення, але Ґаус означує нетолерантність майже як хворобу і знаходить у себе всі її симптоми. Навіть на рівні опису: «роми галасували від рання до пізньої ночі, не переймалися горами сміття, що їх день у день збільшували, і зовсім не підтримували порядку в місцях, де їх змусили осісти». Гамір, запах (читай – сморід), безподієвість, щільність – речі, що впадають авторові в очі у ромських поселеннях і стають маркерами інакшости. Але засудження чи виправдання не є метою автора. Він зазначає: «Толерантність із переконанням, ніби роми зможуть жити так само, як ми, зважати на наші неписані закони, порядок, вимоги до чистоти й поведінки в громадських місцях, – не є, власне, толерантністю. Толерантність буде, коли ми навчимося приймати, що інші живуть інакше, ніж ми, і мають на це право». Твердження не беззаперечне, але право на людське існування не має означати зречення ідентичности.

Така проблематика не є суто ромською. Але чи здатне суспільство щось запропонувати ромам, аби вони в нього інтеґрувалися? На позір – ні. Сьогодні ромські жінки не зазнають примусової стерилізації, як це було за радянської Словаччини, згідно з директивою 1977 року. Але їхні діти досі навчаються в окремих класах і їдять в окремих приміщеннях, тобто змалечку позбуваються можливости бачити інші моделі поведінки, комунікації тощо. Натомість роми отримують зневагу. І найгірше те, що ця зневага «давно переросла у самозневагу». Альтернатива – або соціялізація, або зречення власної мови, традицій та культури – не надто приваблива. До того ж роми, які здобули освіту і мають роботу, стають вигнанцями і серед своїх, для яких вони перетворюються на зрадників, і для чужих, для яких вони далі є лише циганами.

Життя ромів виглядає як замкнене коло проблем та дискримінації. Аби гідно жити, треба мати роботу, але професії, якими вони вправно володіли споконвіку, щезли з ринку праці. Аби здобути нові, потрібна освіта. Аби отримати освіту, слід подолати упередженість ромських чоловіків, які не хочуть, щоб діти знали більше за них, бо це означало би крах їхнього авторитету. Схема виглядає, як гра з правилами, за якими завжди програєш. Тобто соціяльна роль ромів зводиться до злиднів і безробіття, і поза нею суспільство їх не бачить. Питання видимости ромів та їхніх проблем – одне з ключових у «Собакоїдах». Власне, і Ґаус визначає ґето через цю категорію: головна його ознака – це не бідність, насильство, безробіття чи занепад; ключове в ґеті – його невидимість.

Можна дискутувати з приводу того, чи становище ромів є наслідком державної політики з відповідним медійним супроводом, чи небажанням змінюватися, але їхня ізольованість точно не на користь ані їм самим, ані їхнім сусідам, ані Словаччині. Книжку можна сприймати як модель заміни страхів і упереджень цікавістю до життя ромів та їхньої культури. Можна, як Ґаус, поїхати до ромського району Лунік IX у Кошице чи до селища Свінья і переконатися в тому, що там живуть люди, а не собакоїди.

Варто зазначити, що з тексту мало що можна дізнатися про ідентичність та цінності ромів. У їхніх оселях завжди ідеальна чистота, тоді як дорослі і діти постійно борсаються у багні, але чому – нам не пояснюють. Кількість дітей здається дуже важливою, але чому – нам знов-таки не пояснюють. Ґаусова репортажна проза, попри детальне вивчення історії питання, статистики та аналітичний підхід, – це погляд чужинця, який наважився наблизитися до поселень ромів, але не настільки, щоб зануритися в їхню культуру. Але небагато хто наважився б і на це.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Дмитро Шевчук ・ Квітень 2018
Сучасна плинна форма зла, як попереджають Бауман та Донскіс, є ще небезпечнішою та підступнішою за...
Редакція Критики ・ Грудень 2017
Книжку Ґульнари Бекірової, добре знаної дослідженнями з підсовєтської історії кримських татар,...

Розділи рецензій