Михайло Наєнко, Оксана Капленко, Олександр Ткачук. Слово і час, 2003, № 11

Грудень 2003
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
57 переглядів

Листопадове число «СіЧі» відкриває стаття Михайла Наєнка, надрукована до його ж таки 65-річчя, в якій цей, як зазначено в редакційному привітанні, «відомий літературознавець і критик, лавреат Національної премії імені Тараса Шевченка, доктор філологічних наук, професор, завідувач катедри теорії літератури та компаративістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка» постає у всій своїй ювілейній красі.

У статті Автор обстоює дві тези: про Франкове «Зів’яле листя» як перший вияв модернізму в українській літературі і відомий лист Лесі Українки до поета з приводу цієї збірки (1903) як його маніфест. Але становище «завідувача катедри теорії літератури», а надто «компаративістики» зобов’язує, тож п. Наєнко закроїв назву своєї статті як мінімум на монографію з порівняльного літературознавства – «Модернізм: декларації, маніфести і реальність». Реальність статті п. Наєнка, як побачимо, доволі сумна.

Уже на початку статті професор, нічтоже сумняшеся, робить сенсаційне відкриття: мовляв, маніфести літературних напрямів і течій у Европі з’явилися ще в середньовіччі (себто за кілька сторіч до виникнення самих напрямів і течій) і першим із них є... дантівский трактат «Про народну мову», який він, на відміну від більшости дантологів, чомусь датує 1302 р. Шкода, що Автор не взяв глибше – Горацієве «Послання до Пісонів» або, ще ліпше, давньоіндійські веданґи йому цілком би підійшли. Професор навіть уточнює, до якої літературної течії або угруповання належав Данте, – виявляється, автор «Божественної комедії» в XIV столітті створив перший маніфест... народництва. Українське радянське літературознавство в особі п. Наєнка робить успіхи: досі Данте ходив тут у реалістах, тепер його «підвищено» до народника, з чим його (а заразом і п. Наєнка) можна лише привітати. Шкода, що цим відкриттям не встиг скористатися у своїй новій книжці про рецепцію творів Данте в Україні Максим Стріха; сподіваймося, він врахує його в перевиданні: така «рецепція» на дорозі не валяється.

Трохи познущавшися з Данте, п. Наєнко переходить до своїх тез, згаданих вище. Першою з них тепер, либонь, нікого не здивуєш, і Наєнків патос першовідкривача тут абсолютно недоречний. Друга ж теза настільки курйозна, що не витримує критики: щоб оголосити літературним маніфестом документ, який засадничо має не публічну, а приватну прагматику, треба, певне, бути саме «завідувачем катедри теорії літератури і компаративістики».

Все це було б нічого, якби пан професор, беручись до статті про Франка, трохи знався на самому Франкові. Досить сказати, що п. Наєнко цілком серйозно вважає містифікацією відому передмову поета до першого видання «Зів’ялого листя», де той розповідає про щоденник неназваного юнака-самогубця, що послугував поштовхом до створення збірки. Насправді ж щоденник цей, що реально існує і зберігається в одному з київських архівів, з початку 1990-х років став предметом не однієї публікації – тільки ж п. Наєнко, по всьому видно, «не читатель». Не менш дотепно звучить і необережне твердження п. Наєнка про те, буцім Леся Українка й Кобилянська «прийшли в літературу» щойно... в середині 1890-х років, – але після Данте-народника ця часова аберація професора вже не справляє враження.

На спеціяльну увагу заслуговує стилістика статті. Приміром, про автобіографічний контекст «Зів’ялого листя» Наєнко пише так: «Реальність свідчить, що Франкові справді, за його словами, “тричі являлася любов”. Вона й надихнула його на створення “Зів’ялого листя”. Четверта любов, тобто дружина Ольга Хоружинська, в цій драмі участи не брала, оскільки Франко одружився з нею без... любові. <...> Таким був реальний дискурс цієї проблеми». Коментарі зайві. І такого добра у статті – хоч греблю гати. Є тут і про те, як Франко в «Зів’ялому листі», «натхненний жіноцтвом (як зовнішній фактор)» (!) «прорвався у глибині шари духовности», і проте, як він «діставав» молодомузців, і невимушена порада «завідувача катедри» такому собі Алєксандрові Блоку, як писати (не вірите – погляньте на с. 5). Але все перевершує оптимістична теза про «пальму першости» українського модернізму, яка, за словами Наєнка, «залишиться таки <...> на його [Франка] чолі» – цікаво було б знати, як вона там опинилася.

Ось так завдяки «СіЧі» «відомий літературознавець і критик», майже як та унтер-офіцерська вдова, сам себе привітав.

Щоправда, крім статті іменинника журнал друкує кілька змістовніших теоретичних розвідок: Оксани Капленко про наратив як модель світу, Олександра Ткачука про наративну перспективу й дистанцію в модерністичному дискурсі межі XIX і XX століть, Андрія Підпалого про особливості української поезії в прозі (на прикладі творчости сучасних поетів). У розділі «Порівняльне літературознавство» друкуються статті Андрія Гурдуза (про типологічні зв’язки «Тіней забутих предків» Коцюбинського й Ґамсунового «Пана») і Тетяни Остапчук про маннівський інтертекст роману Юрія Тарнавського «Три блондинки і смерть».

Серед інших матеріялів числа варто виокремити припізнену публікацію до проминулого 70-річчя Івана Ющука (автори – Іван Пасемко та Остап Сливинський). Вміщено її після Наєнкової ювілейної статті – чи не сором це для журналу?

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Олександр Боронь ・ Квітень 2019
Карпінчук переконливо відновлює науковий «ландшафт», у якому працював Новицький. Продуманою і...
Софія Ольжин ・ Грудень 2018
Роман південнокорейської письменниці Хан Канг постав із маленької історії «Плід моєї жінки»,...

Розділи рецензій