Редактор Володимир Кравченко. Схід/Захід, 2008, випуск 9-10

Лютий 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
106 переглядів

Вміщені у збірнику матеріяли зосереджено навколо кількох тем: Переяславської ради в історії та історіографії, зв’язку між національною та реґіональною ідентичностями, урбаністичних студій. Привертають увагу також важливі архівні публікації.

Найближчим до сучасності історичним документом, який, стверджує редактор збірника Володимир Кравченко, становить «особливий інтерес для вивчення української інтелектуальної історії модерної доби», є вперше оприлюднене листування 1964–1982 років Романа Шпорлюка з Іваном Лисяком-Рудницьким і Юрієм Шевельовим.

Також у випуску подано частину «Історії України та українських козаків» Йогана-Христіана Енґеля, що охоплює події від виборів польського короля Яна Казімєжа до підпорядкування Хмельницького московському цареві Алєксєю Міхайловічу. Богдан Галь опублікував три рапорти новопризначеного (1835) чернігівського, полтавського та харківського генерал-губернатора Васілія Лєвашова, які дають змогу відкореґувати усталені погляди на те, які завдання ставив тоді перед високопосадовцем уряд.

У теоретичній статті Зенона Когута «Від Яфета до Москви» простежено еволюцію історичної свідомости українських ранньомодерних інтелектуалів, яка так чи так була пов’язана з Переяславом. За Когутом, протягом XVII століття українська історична та філософська думка адаптувала концепції походження слов’ян від Яфетового сина Мешеха (Мосоха). Особливістю козацького історіописання на тлі всієї Центрально-Східної Европи стало те, що світські інтелектуали Гетьманщини створили свою історію на противагу церковній. За Ярославом Дашкевичем, Переяславська рада – продукт привілейованого права, результатом якого стало підданство чи інкорпорація. Автором Переяслава, вважав дослідник, був генеральний писар Іван Виговський.

Огляд найновішої польської історіографії та публіцистики щодо Переяславської ради, що його зробив Кшиштоф Петкевіч, корисний для розуміння багатьох аспектів українсько-російського зближення середини XVII століття. Віктор Брехуненко проаналізував еволюцію дослідження та сприйняття Переяславської ради в російській історіографії. Татьяна ТаїроваЯковлєва в огляді сучасної російської навчальної літератури дійшла висновку, що російська історіографія не має спільної концепції історії України. Анатолій Бойко у статті про рецепцію Переяславської ради в середовищі козацької старшини Гетьманщини та Запорожжя зазначає, що нехтування реального змісту переяславських домовленостей спричинило перетворення «статтей Богдана Хмельницького» на мітичне вмістилище прав та вольностей, а переяславська метафора, на думку автора, означала необхідність діяти за аналогією з минулим. Степан Величенко в рецензії на низку праць про російсько-українські відносини викладає своє бачення розвитку української ідентичности «Від Богдана до Руслани».

В наступному блоці статтей Тетяна Єрескова, пишучи про особливості національної та реґіональної ідентичностей на Донеччині, відзначає переважання принципу «нації по крові» – становлення «нації за громадянством», на її думку, більшість населення сприйняти не готова. Родіон Комаров міркує про роль пам’ятників робітникам Донбасу – «краю трударів» у формуванні ідентичности реґіону. Оксана Міхеєва досліджує вплив реґіональної ідентичности на політичний вибір жителів Донецької области, зокрема електоральну поведінку.

В урбаністичному блоці Софія Дяк описує радянський проєкт Львова як реґіонального центру Західної України і відповідні зміни образу міста у перші повоєнні десятиліття, а Мілана Ніколко у статті «“БЕЗобразИЕ” Симферополя: БЕЗобразНІСТЬ і ПОтворНІСТЬ міста» – зміну іміджів кримської столиці за радянських і нинішніх часів.

Марія Паньків оглядає ту частину сучасної польської історіографії, яку присвячено життю поляків Російської імперії. Володимир Кравченко у рецензії на дослідження Едіти Бояновської «Гоголь між українським та російським націоналізмами » вдало доповнює авторчині пошуки місця «дволикого ГоголяЯновського » у складних процесах націотворення двох східнослов’янських народів. Володимир Петровський у відгуку на книжку Михайла Молчанова «Політична культура і національна ідентичність в російсько-українських відносинах» вказує на своєрідність відносин двох східнослов’ янських народів, зумовлену поєднанням відчуття споріднености та «іншости». Тих, хто цікавиться історією Візантії, привабить рецензія Сергія Сорочана та Андрія Домановського на курс лекцій Василя Балуха.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Сергій Гірік ・ Листопад 2016
Черговий том «Запісаў» є найбільшим за обсягом випуском альманаху в його історії, що сягає майже...
Дмитро Шевчук ・ Травень 2016
Сторіччя від початку Першої світової війни — це нагода замислитися про причини і наслідки цієї...

Розділи рецензій