Тарас Возняк. Штетли Галичини

Серпень 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
169 переглядів

Львів: Незалежний культурологічний журнал «Ї», 2010.

Книжка Тараса Возняка – своєрідний путівник по містечках, у яких більшість мешканців колись складали євреї і завдяки яким саме слово «штетл» («місто» мовою їдиш) стало метафорою традиційного способу життя східноевропейських євреїв.

В XI столітті, втікаючи від релігійних цькувань, євреї міґрували із Західної Европи до Центральної. В Галичину єврейський люд почав масово прибувати не пізніше як у XIV столітті. Річ Посполита приймала до себе переселенців із Німеччини, Австрії та Богемії. Галицькі князі задля розбудови новостворених містечок запрошували євреїв та вірмен, бо ті мали славу добрих торгівців і ремісників.

Християни прагнули відмежувати від себе юдеїв, втім, євреї й самі не хотіли асимілюватися. Вони творили замкнуті спільноти, оселяючися в окремих кварталах навколо синагог, що їх не можна було будувати пишнішими або вищими за місцеві церкви чи костели. Так іще від Середніх віків виникали ґета. А там, де юдейське населення ставало більшістю, на специфічне ґето – штетл – перетворювалося ціле місто.

Реконструюючи культурний ландшафт галицького єврейства, Тарас Возняк оминув найбільший тутешній осередок єврейської культури – Львів, про який уже написано доволі багато, і зосередився натомість на малих містечках: на описі збережених і понищених архітектурних пам’яток, оповідях про культурних діячів, про релігійні пошуки – стосунки хасидів із мітнаґдім (ортодоксальними юдеями), діяльність просвітників-маскілів, що кликали єврейство до модернізації та европейської системи освіти. Возняк радить сісти в автомобіль і проїхатися шляхами Пауля Целяна, Бруна Шульца, цадиків Белза, Йозефа Рота, Йосифа Аґнона, Юліана Стрийковського – мандри світом, якого вже немає, схиляють думати про минущість людського життя, бо натрапляємо тільки на уламки, що залишилися після Шоа. Зринають понищені мацеви (надгробні камені) із дивом уцілілих кіркутів (єврейських цвинтарів), клойци (приміщення, де читають Тору, Талмуд і рабинічну літературу; часто так називають хасидські молитовні будинки), фасади синагог, що їх недонищили нацисти, а комуністи обернули на склади. Непросто уявити, що колись у Дрогобичі мешкало 46 тисяч євреїв, у Бродах 25 тисяч, у Бориславі 15 тисяч. Про менші містечка годі й згадувати: вони майже цілком утратили єврейські сліди і перетворилися на безлику провінцію.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ярослава Тимощук ・ Червень 2017
Опитані досить відверті в проговорюванні минулого, однак вони цензурують себе, коли йдеться про...
Інна Булкіна ・ Червень 2017
З одного боку, відлига і так звана «культурна дипломатія», що її західні попередники авторів книжки...

Розділи рецензій