С. Ф. Глузман. Рисунки по памяти, или Воспоминания отсидента

Грудень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
320 переглядів

Киев: Издательский дом Дмитрия Бураго, 2012.

Неоднозначність людського – ось про що думаєш, прочитавши книжку Семена Глузмана. Втім, мусиш додати: дуже приваблива неоднозначність. Або – неоднозначність як фундамент. І поряд із цією екзистенціяльною неоднозначністю й неоднозначністю трактувань постає дуже потужна однозначність у визначенні морального зла. Чітка, як у Ганни Арендт у її «Людях темних часів». На відміну від більшости спогадів правозахисників покоління Семена Глузмана, його книжка майже вільна від патосу, хоч і містить сильний струмінь етичного розмислу. Вона не вписується у патетичний пантеон документалістики на пошану героїв минувшини, хоча без таких спроб і не обійдеться. Якщо шукати для неї котрогось річища, то мені б ішлося не про мемуаристику дисидентів чи видання про них, і навіть не про документалістику, а про особливий вимір етичного дискурсу. Власне, якщо говорити про етичну домінанту, серед тієї есеїстики й документалістики останніх років, де вона присутня, цю книжку можна вважати однією із найпотужніших.

Якщо по-своєму, поза авторською композицією, уявно поділити видання на смислові частини, то особливо виділятиметься якраз лінія екзистенціяльно-есеїстична. У ній присутні і короткі міркування щодо людського та всіх можливих його проявів – від тихої приязні, глибокої єдности Я і Ти до лаконічної підлости, зведення Я до речі як цілою системою, так і окремими її суб’єктами. Другою частиною будуть тексти, що їх Семен Глузман написав іще у 1970-х роках; серед них і досить відомі, і менш знані. Третю групу складуть документальні тексти: реконструкції хроніки голодувань, записки і листи до офіційних радянських установ і осіб, збережені закордонними мас-медіями архівні документи, ба навіть згадки про втрачені листи. І нарешті, четверта, найрозлогіша частина книжки: спогади про тих, хто був поруч «на зоні». Відомі персони й загублені серед сотень обличчя. Звернення до слів Томаса Мана про те, що важко догодити одночасно правді та людям, уводить нас до специфічної манери замислюватися над минулим і водночас – до наскрізної у Глузмана лінії маленьких кроків як тактики і стратегії життя. Історія живе у нього як пам’ять про минуле, але водночас – і як уявна пам’ять про майбутнє. Пам’ять як суб’єктивність і суб’єктивність як пам’ять.

Особливі акценти містять записники. Тим більше – записники опубліковані. У Глузмановій книжці можна натрапити на ще один різновид письма – своєрідну мандрівку власними записниками, нотатки на нотатках.

Окремою темою книжки є тема ненаписаного. Вона проступає без зайвого патосу, моралізаторства чи надміру сентиментальної туги – як спокій даности. У нарисі «Міт про Сизифа» Семен Глузман згадує свій давній задум п’єси про мітичного героя і споглядає його з часової відстані: «Минуло тридцять років. Сьогодні я твердо знаю, що ніколи не напишу цієї п’єси. Я не зможу зробити цього. Закотивши свій власний камінь, я усвідомив: я не люблю Сизифа. Боюся його. Саме зона навчила мене боятися фанатиків і героїв».

На перше враження, книзі нібито бракує фотографій – того візуального матеріялу, який міг би збалансувати її текстоцентричність. Але далі приходить думка, що підібрати ілюстрації було б нелегко. Що це мало би бути – портрети людей, згаданих побіжно або докладно, картинки із життя, застиглі мелодії міст чи, може, навіть окіл таборів? Це, може, і зробило би книгу маркетинґово привабливішою, але додавало би патосу й сентименталізму, від чого саме Глузманове письмо майже вільне.

Книжку Семена Глузмана можна вважати і книжкою про можливості збереження цілісности суб’єкта у його протистоянні банальності зла. І все-таки найзначущішим, тим, що конструює суб’єкта, виявляється сама пам’ять, її антропологічні основи, засади її існування та конструювання. Сама структура книжки «Рисунки по памяти» та все, що сказано в ній, перетворює її на таке собі дуже індивідуальне дослідження пам’яті як того, що нам водночас і належить, і не належить, пам’яті – як ландшафту самосвідомости. І тут з’являється велика спокуса погратися із самою назвою. Чим усе-таки є Глузманові тексти – чи це малюнки, що проступають на внутрішньому екрані пам’яті, а чи їх нанесено на самій пам’яті пером оповідача пізніше? Обидві версії – прийнятні.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Олег Коцарев ・ Березень 2017
Cпогади про 1917–1918 роки останнього гетьмана України Павла Скоропадського перевидано в такий...
Світлана Ославська ・ Березень 2016
До збірника статтей Анатолія Дністрового ввійшли тексти, написані у 2007–2015 роках. Автора...

Розділи рецензій