Никита Соколов, Анатолий Голубовский (ред.). Русско-украинский исторический разговорник. Опыты общей истории

Лютий 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
261 переглядів

Москва: Новое издательство, 2017.

Видання є проєктом російського Вільного історичного товариства. Авторка ідеї – письменниця Людміла Уліцька, яка висунула концепт «культура вища за політику».

Задум створити «розмовник» виник іще в серпні 2014 року. У центрі уваги – дев’ять портретів «найконтроверсійніших» постатей української та російської історії від князя Володимира до Степана Бандери. Кожен розділ написано у співавторстві двох істориків – з України та Росії. Перед авторами стояло завдання «відділити наукові знання від нашарувань політичної мітології і напрацювати єдиний, несуперечливий і безконфліктний образ минулого для сучасних Росії та України».

За хронологічним принципом, перші два розділи присвячено князеві Володимиру Святославовичу та Андрію Боголюбському. Авторами є старший науковий працівник Інституту історії України НАН України Вадим Арістов та професор університету «Вища школа економіки» Іґорь Данілєвський. Вони представляють нове прочитання старих літописних зводів. «Відрікаючись від історичних стереотипів», розвінчують найпоширеніші міти: про вибір віри, хрещення Русі «вогнем і мечем» та реформи Володимира. Дослідники скептично ставляться до оцінок розгрому Києва, що його здійснив Андрій Боголюбський 1169 року як певний фатальний рубіж в історії українсько-російських стосунків. Справедливо зазначають, що в цих подіях не було нічого екстраординарного для політичної культури того часу. Автори наголошують неприпустимість анахронізмів та пошуку «національного» в домодерну добу, а також розкривають, як і коли відбулася «націоналізація» давньоруської спадщини в російській і українській історіографічній традиціях.

Наступні розділи присвячено українським гетьманам – Богданові Хмельницькому та Іванові Мазепі. Їх написали харківський історик Владислав Яценко та професор Російського державного гуманітарного університету Іґорь Курукін. Дослідники поєднують історіографічний аналіз із подієвою історією. Фактично вони пропонують погляд на всю добу крізь призму історичної постаті. Обох гетьманів зображено як неординарних політиків, що намагалися якомога ефективніше використати геополітичну ситуацію на свою користь. Також проаналізовано, як під впливом політичної кон’юнктури й історичної політики змінювалася репрезентація образів українських гетьманів у публічному дискурсі та шкільних підручниках Росії та України. Автори критично ставляться до концепту «возз’єднання», а зраду Мазепи показано як вимушений крок в умовах невдоволення козацької старшини, яка вже почала шукати нову кандидатуру на посаду гетьмана.

Єдиний російський монарх, представлений у книжці, – це Єкатєріна ІІ. Щоправда, постать Пєтра І також розкрито в опозиції до Мазепи. Розділ, присвячений імператриці, написали харківський історик Володимир Маслійчук та професор університету «Вища школа економіки» Алєксандр Камєнський. Автори пропонують «зрозуміти, а не виправдати політику Єкатєріни». Вони беруть за відправні такі тези: 1) Єкатєріна ІІ не мала упереджень щодо українців; 2) під час її правління націй як таких іще не існувало; 3) імператриця лише продовжувала політику російських монархів щодо України. Дослідники припускають, що найбільший вплив на формування образу України в «ментальній карті» самодержиці відіграла «Записка о Малой России», яку склав її статс-секретар Ґріґорій Тєплов, що тривалий час був правою рукою Кирила Розумовського. Загалом політика Єкатєріни була типовою для доби Просвітництва і мала модернізаційний характер, що в довгостроковій перспективі відіграло позитивну роль для становлення національних ідентичностей.

Розділи, присвячені постатям Лєніна, Сталіна та Петлюри, доручено головному науковому працівникові Інституту загальної історії РАН Алєксандру Шубіну та член-кореспондентові НАН України Валерію Солдатенку. Вони пішли іншим шляхом, ніж решта авторів, які вдало поєднали аналітичний підхід із науково-популярним викладом. Розділи цього тандему є яскравим прикладом афірмативної історії. Обоє авторів сповідують марксистські погляди. Можливо, саме це не дало їм вийти за рамки радянської парадигми. Текст розділу рясніє пропаґандистськими штампами. Автори не готові визнати імперіялістичну суть Радянського Союзу. Із вправністю сучасних спіндокторів Шубін та Солдатенко добирають факти, щоб показати події з потрібного ракурсу. Для прикладу, вони уникають говорити про червоний терор і при цьому не забувають згадати «масові безглузді розстріли полонених» захисників «Арсеналу». Така вибірковість викликає багато запитань. Непереконливою є спроба показати українське питання в політиці більшовиків як другорядне, а також трактування тогочасних подій винятково як громадянської війни.

Вибір Володимира Винниченка за одного з арбітрів діяльности Петлюри спричиняє упереджене та однобоке прочитання постаті головного отамана Армії УНР. Петлюру показано в традиційному для радянського дискурсу образі політичного авантюриста і нікчемного полководця. У тексті не розкрито наявної в назві розділу дихотомії – «Симон Петлюра: батько-засновник чи невдаха».

Не менш тенденційно показано постать Сталіна, якого представлено як архітектора української радянської державности і збирача українських земель. У розділі звучить популярна нині в російському публічному дискурсі тема сталінської модернізації як вимушеної відповіді на «вороже капіталістичне оточення» та необхідної передумови майбутньої перемоги над нацизмом. Автори релятивізують тему українського Голодомору. Він розчиняється в загальносоюзному голоді, який проголошено спільною трагедією народів СРСР. Серед причин, що викликали голод, окрім несприятливої економічної кон’юнктури, яку спричинили Велика депресія та бажання вищого керівництва уникнути дефолту, зазначено погодні умови і некомпетентність місцевого керівництва. Автори вибілюють фіґуру Сталіна, вдаючись до формули: «Desperate times, desperate measures». Порівняння, що «Сталін був подібний до капіталістичних менеджерів у США та Західній Европі, які в цей же час безжалісно звільняли мільйони людей, прирікаючи їх на голод», є нерелевантним.

Пакт Гітлера–Сталіна подано як вимушений крок, що став відповіддю на політику умиротворення агресора з боку Франції та Великої Британії. У такій інтерпретації Сталін метафорично постає як сила «що робить лише добро, бажаючи тільки злого». Як «безконфліктний образ минулого» складної і трагічної першої половини ХХ століття дослідники змогли запропонувати сучасній Україні та Росії лише модернізовану версію історії СРСР.

Ці три розділи псують загалом позитивне враження від книжки. Читач не побачить тут ані найновіших історіографічних дискусій, ані збалансованої нейтральної позиції, про яку пишуть упорядники. Нині, коли багато інтелектуалів говорять про важливість повернення лівиці до суспільного дискурсу й необхідність посилити позиції марксистської критики на пострадянському просторі, зокрема й щодо оцінки історичних подій та історичної політики, такі зразки історіописання тільки поглиблюють дискредитацію лівих ідей.

Останню розвідку збірника присвячено Степанові Бандері. Її авторами є професор Інституту історії України НАН України Георгій Касьянов та провідний спеціяліст Російського державного архіву соціяльно-політичної історії Алєксєй Баканов. Автори підійшли до постаті зважено, але їхньому викладові дещо бракує авторської позиції. Максимальне дистанціювання від об’єкта дослідження, констатування фактів та огляд головних дискусійних питань є основою викладу матеріялу. Фактично це не так історія особистости, як історія організації. Дослідники слушно розмежовують Бандеру як історичну особистість, символ боротьби та пропаґандистське «опудало», створене для залякування та дискредитації. Право вирішувати, ким був Бандера, – антифашистом чи нацистським злочинцем, – автори залишають читачеві.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії! (1)

Зображення користувача Іван Дерун.
Іван Дерун 16 квітня 2018 року, 22:31

Яна Леонідівна, авторка даної рецензії пише про те, що розділ даної книги, де описуються постаті Сталіна, Лєніна та Петлюри: "...Автори не готові визнати імперіялістичну суть Радянського Союзу." Такий же ярлик можна навішати і даному рецензенту, тільки з полярного боку. Чому? Тому що україський нарратив національної ідеї, особливо у формі представлення ОУН, також є імперіалістичним. Варто нагади Яні Леонідівні брошуру "Україна і чин в Україні" авторства Дмитра Мирона "Орлика", де він пише про необхідність й українського імперіалізму, й українського шовінізму, й українського мілітаризму: "..."Українська національна ідея, національна воля й національні почування мусять бути імперіалістичні, щоби протиставитися наступам ворожого світу." Цього чомусь більшість вітчизняних академічних істориків не хоче визнавати. А це все формує враження думок у пересічних читачів, яке не завжди є адекватними.
А щодо зауваження щодо Касьянова та Баканова про брак "авторської позиції" є не досить вдалим, оскільки дане видання є науково-популярним, а не науковим (монографічним). Треба зауважити рецензенту, що мета історичної науки не трактувати, а надавати точну інформацію про минуле, не дивлячись на те, що історія неточна наука. Якщо ж постійно прислухатися до суб'єктивних думок різних авторів, то бозна, де та відносна істина опиниться. Яскравий приклад боротьби національного та радянсько-ностальгічного підходів до викладу вітчизняної історії, про що, до речі, той же Касьянов і описав у свії праці "Past Continious...". Наведу тільки одну цитату з цієї досить потужної монографії, яка нещодавно вийшла: "...суспільства "Західної Європи" вправно впоралися з формуванням національної іде їта національної історичної (само)свідомості. Це остаточно "укомплектовані" нації, в яких минуле розташоване там, де йому належить бути: у підручниках, історичних романах, на полицях бібліотек, у творах мистецтва, музеях тощо. Минуле, кодифіковане в національних наративах, не обтяжує сучасність, "старі" європейські нації "не хворіють на минуле"".
Варто також зауважити авторці даної рецензії, що Шубін є анархістом, за своїми політичними поглядами, а це не те саме, що марксизм. Тим паче, у нього велика бібліографія стосовно розвитку анархізму.

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Василь Кононенко ・ Серпень 2018
Великий масив насамперед польськомовних документів за 1652–1654 роки проливає світло на події в...
Орися Грудка ・ Квітень 2018
У Сатеровому трактуванні сумнів Заходу стосувався самого стрижня сучасної Росії: абсолютного...

Розділи рецензій