Николай Митрохин. Русская православная церковь: современное состояние и актуальные проблемы

Травень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
113 переглядів

Москва: Новое литературное обозрение, 2004.

Хоча Ніколай Мітрохін не звертається у своїй новій книжці до проблем розвитку богословської думки або літургійної творчости, ця праця неодмінно стане обов’язковою для тих, хто сподіватиметься сформувати адекватне уявлення про пострадянську добу буття найбільшої з помісних Православних Церков. Причина найперше в тому, що в книжці розглянуто справді гостроактуальні й гранично хворобливі проблеми «державотворчої», «землезбиральної», «сяйвом-промислу-просвітлювальної» та «закулісні-змови-руйнівної» Російської Православної Церкви. Ідеться в праці й про фундаменталізм і модернізм, політичне Православ’я та младостарчество, служіння у в’язницях та шпиталях, взаємини з Кремлем, реґіональні адміністрації, католиків, англікан, мусульман і «альтернативних православних». Автор не оминає, між іншими темами й шкільництва, фінансування церковних структур, боротьби внутрішньоцерковних кланів і навіть педофілії та гомосексуалізму за церковною та монастирською огорожею. Мітрохіну, однак, вдається не збочити на вторований шлях «Московского комсомольца», а запропонувати добрий і майже академічний аналіз цих та багатьох інших церковних проблем. Причому аналіз доволі динамічний. Книжку щільно залюднено живими та колоритними персонажами: уцерковленими гіпі й безсмертними бабусями, митрополитами, які зробили гроші на тютюні й горілці, священиками з напівзруйнованих сільських парафій, ієрархами, котрі оздоровлюються в Кремлівській лікарні, і народом Божим, що везе вбогих і скалічених до святих водоймищ. Автор довго й ретельно збирав цих героїв по неозорій «канонічній території» РПЦ від Ужгорода до Владивостока (з Узбекистану, пригадую, його навіть на всяк випадок депортували). Те, що вийшло, виламується із узвичаєного як офіціозу, так і, сказати б, антиофіціозу. Порівняно невелика уцерковлена спільнота зі своїми цінностями, героями й демонами, жарґоном і зовнішніми прикметами у неозорому морі «народного Православ’я», безмежно далекого від церковних віроповчальних приписів і поведінкових норм. Самодержавство єпископату, яке вигадливо поєднується з паралельною системою управління громадами та монастирями з боку духівників. Вотчинна система годування, класичні відносини сюзеренітету-васалітету, відмова від скликання Помісного Собору та створення Церковного Суду, культи місцевих прозірливців і Ґріґорій Распутін як кандидат у святі.

Наостанок зазначимо й авторову увагу до України, котру він означує як «релігійний центр для всього пострадянського простору».

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Дмитро Шевчук ・ Червень 2017
Твердження, що в модерному світі «релігія стала приватною», вказує на звільнення секулярних сфер...
Дмитро Шевчук ・ Червень 2017
Релігійну антропологію автор визначає як особливу дисципліну, яку не можна повністю ототожнити ані...

Розділи рецензій