Іза Хруслінська. Розмови про Україну. Ярослав Грицак

Червень 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
249 переглядів

Переклад з польської Богдани Матіяш
Київ: Дух і Літера, 2018.

Книжка-інтерв’ю Ізи Хруслінської з українським істориком Ярославом Грицаком є третьою в низці «розмов про Україну». Раніше в Україні вийшли переклади розлогих інтерв’ю польської публіцистики з Оксаною Забужко («Комора», 2014; див. рецензію у ч. 5–6 «Критики» за 2014 рік) та Йосипом Зісельсом («Наш формат», 2017). Та хронологічно розмова з Грицаком відбулася першою і вийшла в Польщі 2009 року. Видання продовжує традицію книжкових інтерв’ю польських авторок із українськими інтелектуалами. Скажімо, 2000 року в Польщі з’явилася книжка «Бунт покоління (розмови з українськими інтелектуалами)», до якої ввійшли бесіди Боґуміли Бердиховської та Олі Гнатюк з Євгеном Сверстюком, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською, Михайлом Горинем і Миколою Рябчуком.

У 300-сторінковому інтерв’ю співрозмовники торкаються різних аспектів української реальности: історичної науки, формування ідентичности, політики пам’яті, стосунків із сусідами тощо. Вдумливими запитаннями Хруслінська допомагає співрозмовникові розкрити кожну тему. Відправною тезою Грицака є «нормальність історії України»: наша історія не є винятковою в сенсі нещасть чи навпаки; вона є нормальною, хоч і має свою специфіку. Розуміння цього є передумовою для «здорового» підходу історика до вивчення минулого власної країни.

Оскільки суб’єктивність закладено в ідею книжки, розмова розпочинається із самого Грицака. Ким він є як історик і людина, що його сформувало? Краще розуміємо історика не як абстрактного науковця, а як людину, що живе в певну історичну епоху. Тож Грицак розповідає про юність і навчання в університеті, які припали на 1970–1980-ті роки, початки незалежної України.

Відповідаючи на запитання Хруслінської, Грицак розкриває концепцію, що її мав намір викласти в книжці, якої досі не написав (хоча написав декілька інших). Він бачить Україну як наслідок вестернізації: «без Колумба не було б України»; вагоме місце в цій концепції посідає вплив східно- та західнохристиянського світів. У репліках на тему постання української ідентичности читаємо про роль Галичини, батьківщини історика, та Львова – міста, що його сформувало. Львів, на переконання Грицака, є таким постіндустріяльним містом, де тестуються зміни, що пізніше відбудуться в усій Україні.

Окремі розділи присвячено стосункам Україна–Польща, Україна–Росія та українсько-єврейським взаєминам. «Там, де польська присутність була найсильнішою, найсильніше розвивався український націоналізм», – каже Грицак, зауважуючи, що український рух у Галичині виріс із польської школи. Завдяки европейським впливам, що надходили через Польщу, українська політична традиція є подібною до польської, хоча культурно Україна ближча до Росії. Багато говорить Грицак і про радикальну зміну в стосунках України та Польщі від 1989 року, називаючи той позитивний поворот «справжньою революцією», з огляду на криваві сторінки минулого. Але нині історик, активно залучений упродовж багатьох років до процесу польсько-українського примирення, вважає, що «ми є свідками контрреволюції», відколи в Польщі прийшла до влади партія «Prawo i Sprawiedliwość».

Україна і Росія, на думку Грицака, приречені на низку криз і конфліктів, доки немає нової концепції відносин держав. Хруслінська розпитує історика про віхи стосунків Україна–Росія від Переяславської ради до незалежної України. Головним висновком є те, що після двох Майданів та «російської весни» уся Україна є втраченою для Росії.

Що ж до українсько-єврейських взаємин, то їх характеризує брак усвідомлености. В історичній науці ще замало зроблено на цій ниві (це стосується не лише українських, а й єврейських науковців). В Україні, вважає історик, маємо побутову юдофобію, та ідеологічного антисемітизму ніколи не було. У 2017 році Грицак бачить: в українсько-єврейських взаєминах нарешті стався історичний поворот – на краще.

Розмови відбувалися до 2009 року – зі свіжими спогадами про Помаранчеву революцію – і завершуються доволі песимістично. Проте видавати сьогодні таку розмову без коментарів було би нечесно. Тим паче, що з перспективи 2009-го важливим рубежем був 2004 рік, а з погляду 2017 року – це 2014‑й. Тому кожен розділ інтерв’ю супроводжують постскриптуми, де Грицак додає своє сучасне бачення проблеми. Зокрема, він говорить про те, що відмовився від ідеї двомовної України, і з часткою іронії пропонує ідею «тримовної» (українська, російська, англійська мови; утім, варто було би згадати і про кримськотатарську). Загалом розв’язок мовної проблеми історик бачить у визнанні української та російської як державних, але це рішення має стати результатом суспільної угоди та взаємних поступок різних груп суспільства. Та, на жаль, – і ця теза має сенс і 2009 року, і 2017-го – жодна політична сила в Україні не приходить до влади надовго, і кожна діє непослідовно. «Країна, в якій постійно говорять про мовні проблеми, історію, пам’ять, не має шансів зробити великий крок уперед», – підсумовує Грицак.

Завершує книжку інтерв’ю, записане 2017 року для українського видання. У ньому Грицак доводить, що «Україна глобалізується, а світ українізується», отже, невдовзі не буде потреби розв’язувати специфічні українські проблеми, адже вони будуть спільні для всього світу. «Якщо ми ставимо питання про потребу нової стратегії – не будувати Україну, а її модернізувати, – то мусимо перейти від питання ідентичностей до питання цінностей», – каже Грицак, розповідаючи про роль Унівської та Несторівської груп. Він переконаний, що шанс України – це покоління, не обтяжене історичною пам’яттю про трагедії ХХ століття. На відміну від 2009 року, у 2017-му історик завершує розмову оптимістично-стоїчним «Stand Up and Fight».

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ярослава Тимощук ・ Червень 2017
Оповідачка дискутує з героями, коли в їхніх версіях подій з’являються розбіжності. У...
Володимир Шелухін ・ Червень 2017
Книжку сповнено дражливими, травматичними спогадами про повсякдення війни: виживання, окупацію,...

Розділи рецензій