Уладзімер Арлов. Реквієм для бензопилки

Грудень 2005
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
74 переглядів

Київ: Факт, 2005.

Стараннями Олександра Ірванця в українському перекладі нарешті з’явилася книжка одного з найвідоміших сучасних білоруських прозаїків, яка дасть читачеві одразу декілька нагод для втіхи. По-перше, він переконається, що про Білорусь і нинішню, і бачену в парадигмі минулого – однак в обох випадках із неодмінною пліснявою совєтськости – можна говорити, ніби й не помічаючи цього нальоту, а якщо й реаґуючи на нього, то не більше, ніж на декорації – старі й зужиті, що дає ще більше підстав їх знехтувати. Натомість Арлову важливіше завважити портрет Джона Ленона на чиїйсь вицвілій футболці, прожити незабутні миті статевого дозрівання і перших сексуальних досвідів – доволі ранніх як на країну, в котрій, як пам’ятається, «секса нет». Урешті, йому важливо показати цей захищений від сторонніх очей кордонами заідеологізованости світ зсередини, пережити його внутрішню свободу.

По-друге, читачеві цікаво прочитувати Білорусь Арлова, зіставляючи її хоча би з Білоруссю Васіля Бикава – осмислювану в координатах алегорій, стражденну, гноблену, кривджену та довіку позбавлену свободи. В Арлова, натомість, приватної свободи задосить. Він не має потреби вдаватися до парафразів, щоб змалювати хокейний матч між Совєтським Союзом та Чехословаччиною як політичну подію; не приховує підліткової ніяковости, виразного пояснення якій у протагоніста оповіді ще немає, коли совєтські танки їдуть Карловим мостом; не страшиться оповідати всі «підводні рифи» єврейського питання, котрих у молодості ще не розумієш, але вже переживаєш їх, якось на них реаґуєш. Зрештою, чи це не внутрішня інтуїція, відчуття речей, якими вони є, а не якими хтось хотів би, щоб вони видавалися, рятували білорусів від потужної інфекції совєтської риторики? Річ у тому, ніби говорить автор, як це все споглядати. Арлов найчастіше іронізує саме з кута зору, під яким його персонажі дивляться на світ. Підсміхається з себе самого: того, котрому хотілося стати совєтським космонавтом чи шпигуном; піджартовує з примітивности людей довкола. Не говорить, здавалося би, нічого фатального, а однак запитує майже риторично, чого заслуговує вкрай збайдужіле покоління, для якого складним запитанням із кросворда є ім’я сина Адама та Єви, котрий убив свого брата…

Алегорично-притчевим у цій добірці є оповідання «Орден Білої Миші», написане в доволі традиційній для цього жанру – витончено-орнаментальній – поетиці. Розчаровує в книжці останній текст: «Краєвид з ментоловим пахом», який, за бажання, можна б назвати чоловічим відповідником дамських романів, до того ж ущерть сповненим містики, цілком невиправдано й нелогічно втуленої в книжку з напрочуд бадьорим зачином, який не провіщав мінору, Шопена й тонких дамських цигарок.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Юлія Ємець-Доброносова ・ Серпень 2018
Антропологічно і психологічно різні дівчата, із підробними документами – польки, що їдуть на...
Юлія Ємець-Доброносова ・ Серпень 2018
На відміну від інших домодерних суспільств, що зберігали пам’ять за моделлю «батьки – історія –...

Розділи рецензій