Інґеборґ Бахман. Радіоп’єси: Сни на продаж. Цикади. Добрий Бог Мангеттену

Грудень 2005
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
144 переглядів

Львів: ВНТЛ-Класика, 2005.

Видавши два роки тому роман Інґеборґ Бахман «Маліна», видавництво на цьому не зупинилося й далі знайомить українського читача з доробком письменниці. Його ж неможливо прокоментувати без звернення до таких постатей, як Мартин Гайдеґер (у докторській дисертації Бахман демонструє критичну рецепцію його філософії та, зокрема, переосмислює один із чільних у нього екзистенціялів – страх), Людвіґ фон Вітґенштайн, ідеї котрого стали добрим ґрунтом для розмови про мову й невимовне, розгорнутої, зокрема, й у радіоп’єсах письменниці. Коли говорити про п’єси, не можемо не згадати Вольфґанґа Борхерта й Ґюнтера Айха, на котрих взорувалась Бахман, беручися за радіоп’єсу «Сни на продаж». Простежуємо не просто впливи на авторку, але й майже текстову присутність у її творах Пауля Целана та – пізніше – Макса Фриша (до того ж вписану в координати приватности). Добрий, відтак, маємо зачин до розмови й простір діялогу, в якому голос Бахман звучить гучно й не губиться поміж інших. Йому є що сказати.

Обрати за площину для розмови радіоп’єсу – це вже багато. Очевидно, що на звернення саме до цього жанру є підстави, зумовлені спроможностями часу, коли по війні «театр перед мікрофоном» стає чи не найсприятливішою нагодою до масової рецепції, як зазначає в напрочуд добрій післямові Лариса Цибенко. Однак є тут і щось інше. Відсутність будь-яких лаштунків. Присутність єдино мови та голосу. Їх стає досить, аби зацікавити слухача сюжетом, відтворити дію, наповнити п’єсу, сказати б, «ідейно» – але це лише один пласт того, що можна знайти в радіоп’єсі, що можна в ній почути. Чи не важливіше й цікавіше експериментувати з модуляціями голосу, тлом, начебто випадковими звуками, щоби переконатися, що випадкових звуків насправді не буває? Що важливий кожен відрух, котрий стає тлом чи то для розмови, чи для монологу. Тому-то Бахман так уважно й доречно перериває голос музикою, а її – тишею, коментуючи, як мусить звучати сказане і як переживається мовчання.

Розмови в Бахман теж, здається, не раз визначає внутрішній ритм, і вони виростають від піянісимо до форте, яке різко обривається (текстово це простежуємо хоча б у п’єсі «Цикади», де всі діялоги з Антоніо розвиваються за схемою «запитування – позитивного відповідання», а врешті їх завершує крик і розпач: «Ні, ні!»).

Усі ці звукові та змістові контрасти, яких задосить у радіоп’єсах Бахман, заслуговують на увагу. Цікаві також і її інтертекстові реляції (тут і Шекспір, і Данте, і Платон), її варіяції використання античних мітів, урешті, її спосіб розповідати приватні історії, в яких котроїсь миті – і це майже неуникно для Бахман – авторка від просто сюжету переходить до прописування мовної гри, фіксування мови любовного дискурсу чи бодай її фраґментів.

На завершення книжки вміщено перекладаччині коментарі до п’єс, і вони таки спонукають долучитися до спільної розмови про Бахман.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Катерина Девдера ・ Березень 2017
Знаний німецький письменник Алоїз Принц є автором низки життєписів, зокрема Германа Гесе, Франца...
Катерина Девдера ・ Серпень 2016
Нове видання есеїв Віри Агеєвої, однієї з провідних дослідниць української літератури ХХ століття...

Розділи рецензій