Йоанна Павлюськевіч, Сергій Жадан.... Radar / Радар

Грудень 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
190 переглядів

№ 1
Видавець: Villa Decius (Краків): 2010.

Ще навіть і не розгорнувши перше число українсько-польсько-німецького літературного журналу «Радар», помічаєш: його творці вирішили триматися високих стандартів друку та дизайну. Українського читача, якого намагаються призвичаїти до якісних віршів на майже туалетному папері або літературної маячні у ґлянці, і третього ніяк не дано, такий підхід, безперечно, приваблює.

Тему пробного випуску окреслено за допомоги англійського слова, яке означає тугу за домом: «Homesick». Його немає у словнику жодної з трьох офіційних мов видання (кожен текст у ньому подано українською, польською та німецькою), і почувається воно в довколишньому контексті майже так само чужим і окремішнім, як це часом буває з людиною, яку доля або й власна воля закинула за межі того ширшого простору, що його вона називає домом. Поети та прозаїки населили сторінки «Радару» безліччю блукальців – вільних, підневільних і свавільних – тих, що свідомо обрали свій статус перекотиполя, і тих, хто, наче сновида, дрейфує за вітром і течією.

Їхній культовий транспортний засіб – залізниці («Польські державні залізниці» так і зветься оповідання Йоанни Павлюськевіч; залізничної романтики не оминає у своєму есеї «Час, коли сонце зупиняється» й Сергій Жадан). Їхній найпоширеніший душевний стан – сум’яття, невизначеність, напівбайдужість, яка трохи відсуває вже близький розпач. «У мені нема смутку, крім того, який я вдавано люблю», – пише Юлюш Страхота. Їхня улюблена іграшка – калейдоскоп: загадково моргнуть кольорові скельця – змішаються системи координат: у берлінській кнайпі говорить ні про що з польськими експатами Юрій Андрухович, Дейвід Фостер Волес пише про нестандартні способи мистецької самореалізації, хтось там дає комусь ляпаса, хтось там кидається під колеса автомобіля… У «ностальгійному» «Радарі» взагалі не бракує художньо описаних смертей; чи не тому, що смерть – це найдальша подорож, яку ми спроможні уявити? (Тадеуш Домбровський: «Пам’ятаю десятки таких смертей, а скількох із них я не помітив?»)

Від’їжджаючи, всі ми трохи помираємо. Але ж від’їжджаємо все одно, бо раптом, посеред білого дня, відчуваємо, що «цей великий дім завеликий загостинний» (Евґеніуш Ткачишин-Дицький). Автори першого числа «Радару» часто – іздебільшого зовсім не завуальовано, не прикриваючися сакраментальною «третьою особою» – пишуть про себе. Це й не дивно, адже творчий шлях сучасного молодого письменника – це цілком реальна й буденна відкрита дорога: зі стипендії на стипендію, зі сквота у сквот, від кав’ярні до кав’ярні, з непевности до непевности, просто всередину себе, або з одного свого дня до іншого, який так довго-довго не настає.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ярослава Тимощук ・ Грудень 2017
Збірник репортажів польської авторки Катажини Квятковської-Москалевіч — це книжка про Україну, в...
Дмитро Шевчук ・ Липень 2017
Новий роман Олександра Ірванця подає альтернативну історію України – можливий шлях розвитку...

Розділи рецензій