Ніколай Бабілунґа, Дмитро Чубашенко, Олег Процик, Андрій Волентир, Ігор Букатару.... Приднестровье в макрорегиональном аспекте черноморского побережья

Лютий 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
158 переглядів

Саппоро: Slavic Research Center Hokkaido University, 2008.

До збірника, що його випустив у світ відомий японський славістичний центр, увійшли дуже різні за якістю матеріяли. Відкриває видання «Короткий виклад історії ПМР» авторства придністровця Ніколая Бабілунґи, який є радше пропаґандистським памфлетом, ніж науковою працею. Історик із Тирасполя то запевняє, що лівобережжя Дністра (як віковічна невіддільна частина «російського світу») завжди було відокремлене від правобережжя (Молдови), то перелічує держави, які контролювали обидва береги; ще через кілька сторінок «фашистський режим» міжвоєнної Румунії (парламентської монархії, до слова) звинувачено в тому, що він нібито робив усе можливе, щоб розорити Бесарабію. Кількість штампів зашкалює в усьому «Короткому викладі», а в частині, присвяченій новітній історії краю, натрапляємо ще й на відверту апологетику режиму Смірнова.

Непорівнянно вартіснішою є стаття Петра Шорнікова щодо Дністровської війни у молдавській історіографії. Дослідник виділяє два основні напрями: румуністський (він же уніоністський), у межах якого Молдову (зокрема Придністров’я) розглянуто як частину історичної Великої Румунії; та молдавістський, прихильники якого наполягають на існуванні окремої молдавської ідентичности (цей погляд поділяє і сам Шорніков). Хоча обидва напрями підтримують позицію офіційного Кишинева і засуджують придністровський сепаратизм, між ними є і відмінності: молдавісти вважають, що перемога уніоністів у Молдові початку 1990-х років стала одним із чинників початку конфлікту в Придністров’ї, у той час як румуністи стверджують, що відповідальність за конфлікт цілком лежить на зовнішніх щодо Молдови силах (союзний уряд, Росія, навіть Україна), а програш Молдови був зумовлений передусім недостатнім румунським патріотизмом її уряду, збройних формувань і народу загалом.

Дмитро Чубашенко розповідає про поступ (чи його відсутність) у вреґулюванні придністровського конфлікту від приходу до влади в Молдові комуністів (лютий–квітень 2001 року) до вересня 2006 року. Виклад, як можна судити, об’єктивний і (під молдавським кутом зору) песимістичний. Перспектив реінтеґрації в осяжному майбутньому автор не бачить.

Олег Процик, Андрій Волентир та Ігор Букатару аналізують позиції молдавських партій (беручи до уваги й самооцінку тих партій, і думку експертів) щодо проблеми Придністров’я. Автори висновують, що формальний національний консенсус (про досягнення якого було оголошено 2005 року) приховує серйозні міжпартійні відмінності, хоча й визнають, що більшість політичних сил справді сперечаються про деталі реінтеґрації та межі можливої автономії бунтівного реґіону в унітарну Молдову, не заперечуючи проти них як таких (утім, є й винятки: християнські демократи не визнають необхідности автономії, а блок «Патрія-Батьківщина-Рівноправність», на відміну від решти політичних сил, вимагає федералізації).

Шигео Муцушика досліджує політику Евросоюзу та Росії у придністровському вреґулюванні, демонструючи жорсткий курс Росії та наявність у неї багатьох важелів впливу на обидві сторони конфлікту, а також слабкість ЕС, котрий то втрачає інтерес до проблем реґіону, то силкується домогтися взаєморозуміння з Москвою на засадах компромісу – від якого російське керівництво стабільно відмовляється. З іншого боку, притягальна сила Евросоюзу для Молдови, особливо на тлі успішної евроінтеґрації Румунії, є такою, що російські проєкти розв’язання конфлікту так само не досягають бажаного результату. Кумулятивним ефектом такої ситуації є збереження кризи у замороженому стані.

Віталій Кулик і Валентин Якушик детально розглядають причини провалу «Ющенкового плану» вреґулювання придністровського конфлікту і критикують українську владу за промолдовські дії та бездіяльність (приєднання до блокади Придністров’я, відсутність реальної допомоги українській громаді реґіону).

Редактор серії професор Кімітака Мацузато зіставляє долю православної церкви у двох самопроголошених пострадянських державних витворах – Абхазії та Придністров’ї. На відміну від Абхазії, де лінія фронту розмежувала церковні організації (фактично автокефальну Сухумську єпархію та Грузинську патріярхію, чия діяльність на території Абхазії неможлива), у випадку Придністров’я та Молдови більшість парафій з обох берегів визнає юрисдикцію Кишинівської митрополії Московського патріярхату, а розкол існує тільки на правому березі (у Молдові), де меншість вірян приєдналася до румунської православної церкви. Такий симбіоз політичного сепаратизму та церковної єдности є ще одним свідченням відносно низького (порівняно з Кавказом) рівня відчуження між сторонами конфлікту в Придністров’ї.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Дмитро Шевчук ・ Грудень 2017
Книжка представляє результати дослідження феномену гібридної війни Росії проти України, що його...
Ярослава Тимощук ・ Червень 2017
Опитані досить відверті в проговорюванні минулого, однак вони цензурують себе, коли йдеться про...

Розділи рецензій