Марина Абрамович. Пройти крізь стіни

Грудень 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
321 переглядів

Переклад з англійської Олександра Михеда
Київ: ArtHuss, 2018.

Як зазначав бельгійський художній критик і теоретик Тьєрі де Дюв, аби мистецтво існувало в певній культурній формації, варто зважати на чотири умови: об’єкт, автор, публіка, інституційне місце (ґалерея, музей тощо). Перформанс не те що руйнує цю модель, але надає їй розкутішого трактування: головною дійовою особою стає тіло художника, тобто об’єкт не є чимось тотально відстороненим; якщо тіло художника — це об’єкт, то ми часто споглядаємо поєднання об’єкта й автора. Нерідко і публіка долучається до перформансу, з пасивного глядача перетворюється на активну одиницю дійства; будь-яка локація може стати ареною для перформансу, він не потребує конкретного інституційного місця, все залежить від ідеї автора. Головне, що перформанс як такий байдужий до правил, приписів і вимог; якщо автор їх і дотримується, то лише з огляду на концепт.

Автобіографія сучасної мисткині в жанрі перформансу Маріни Абрамовіч «Пройти крізь стіни» — це не зовсім типові мемуари, в яких описано життєвий і творчий шлях авторки. Тут не йдеться про особливий стиль письма Абрамовіч чи про сенсаційність матеріялу. Мається на увазі те, що сам текст розглядається як перформанс: не мистецький, а лінґвістичний. На перших сторінках автобіографії бачимо ще одне прізвище — Джеймс Кеплен (письменник, журналіст). Текст «Пройти крізь стіни» є сплавом щоденникових записів, нотаток і розмов Абрамовіч, художню форму яким допоміг надати Кеплен, — не завжди, але іноді перформанс потребує асистентів.

Сам по собі жанр автобіографії несе в собі щось абсурдне і внутрішньо суперечливе, адже розмежувальна лінія між приватною і публічною сферами життя доволі нечітка. Автобіографія — це завжди незреалізоване бажання, бажання висло-витись у повній мірі і його гальмування привидом докси. Іншими обставинами, які змушують позиціонувати автобіографію як перформанс, з одного боку, є щирість і відкритість Абрамовіч, а з другого боку, нас не покидає відчуття якоїсь недомовлености, ніби щось важливе залишилося поза сторінками. Згадаймо «An Artist’s Life Manifesto» Маріни Абрамовіч, один із пунктів якого звучить: «The artist should not have self-control about his life / The artist should have total self-control about his work».

Відсутність самоконтролю щодо свого життя і абсолютний самоконтроль над творчістю: перформанс справді поглинає художника, навіть якщо він робить мінімум дій, повторює одну фразу, слово або взагалі мовчить. Щоб не залишитись у ньому, слід навчитися розділяти життя і творчість. Саме ця теза спонукала замислитися над книжкою як над своєрідним дійством, яке не редукується до сповіді, спогадів чи інструкції, «як досягти успіху». «Пройти крізь стіни» демонструє, що не поляризований вододіл між життям і творчістю має бути. «Мертвий поет не може писати. Звідси необхідність залишатися живим», — ці слова Мішеля Уельбека точно передають загальний настрій книжки Абрамовіч.

Автобіографія Абрамовіч нагадує конструкт, у якому перехрещуються і розхитують одне одного такі суто біографічні сюжетні елементи, як розповіді про: родину (особливу увагу приділено стосункам із батьками, які вплинули на творчість); перше захоплення образотворчим мистецтвом, вивчення мов, читання Камю, Жида, Кафки, Рильке, Цвєтаєвої; навчання і перехід до перформансів; почуття, секс і чоловіків (Неша Паріповіч, Улай, Паоло Каневарі — всі пов’язані з мистецтвом); подорожі, духовні практики і страхи. Мисткиня не надто захоплено розповідає про суспільно-політичні контексти. Соціялістичне тло колишньої Юґославії також наклало свій відбиток, особливо якщо врахувати те, що її родина — партизани, національні герої, а один із прадідів був патріярхом Православної церкви. Батьки Абрамовіч посідали високі пости у сфері культури і державної охорони, що надавало їй певні привілеї, але й обмежувало (обмеження передовсім втілилися в образі матері, яка мало не авторитарно контролювала життя Маріни).

Виняткове і, мабуть, ключове місце в «Пройти крізь стіни» посідають описи і роздуми над перформансами. Маріна Абрамовіч не винахідниця цієї форми мистецтва, але вона, сливе, одна з тих, хто зумів додати чогось особливого, поєднати різні напрямки (фото- й відеоарт, залучення глядачів) і, зрештою, вийти на пристойний комерційний рівень. У цьому аспекті виділено періоди сольної творчости й дует з Улаєм. Перформанс — це концепт, у якому є важливою ідея та її донесення, це завжди випробування тіла і свідомости, знесилення, шок і радикальність, це щось явно протилежне до розваги. За часом перформанси Абрамовіч можуть тривати і хвилини, і місяці. В автобіографії авторка розкриває подробиці того, як виникає і втілюється задум, якою є реакція на нього і що він дає самій виконавиці. Назву лише деякі перформанси: «Ритм 10» (1 година, Італія, 1973), «Ритм 5» (90 хвилин, Юґославія, 1974), «Ритм 0» (6 годин, Італія, 1974), «Губи Томаса» (2 години, Австрія, 1975), «Балканське бароко» (4 дні, 6 годин, Італія, 1997 — Золотий лев 47-ї Венеційської бієнале), «Будинок із видом на океан» (12 днів, США, 2002), «Митець присутній» (3 місяці, США, 2010). Кожен із них знаковий по-своєму. Наприклад, «Балканське бароко» пов’язано з війною в Юґославії і в принципі з намаганням створити образ війни як такої: перформерка перебуває в підвальному приміщенні, перед нею дві з половиною тисячі чистих і закривавлених коров’ячих кісток. Протягом перформансу авторка відчищає кістки, наспівуючи юґославські народні пісні. Водночас на двох екранах демонструється беззвучне відео з її батьками. Іще на одному екрані Абрамовіч постає в образі науковиці, яка розповідає історію про Щурововка, а після цього з’являється її образ сексуальної спокусниці. «Балканське бароко» репрезентує окремі ментальні прояви: різанина, історія, міт, секс.

«Була певна схожість у роботах, які ми створювали окремо: самотність, біль, вихід за звичні рамки», — так Абрамовіч описує початок спільної творчости з Улаєм, яка тривала понад десять років і в якій сплелися кохання, пристрасть, перформанси, сварки, зради. На відміну від сольної творчости, дует дав змогу наочніше маніфестувати проєкти. Але здається, що на початковому етапі все вирішили почуття.

Перформативний дует не є чимось театральним, це не поділ простору на «тут» і «там» і не чітко зрежисований розподіл ролей; у певному сенсі, це навіть не гра. Маріна і Улай створили єдину сутність, єдиний досвід переживання, що позначився не лише на мистецтві. Кочове, номадичне, майже жебрацьке життя в фурґончику від ґалереї до ґалереї, від країни до країни і культові перформанси. Фіналізувалася синергія перформансом «Коханці» (3 місяці, Китай, 1988). Маніфест «Живе мистецтво» найкраще фіксує позицію авторів: «Рух енергії. Без репетицій. Без заздалегідь визначеного фіналу. Без повторень. Необмежена вразливість. Відкритість до випадковости. Первинні реакції».

Видання українською досить пристойне. Книжку приємно тримати в руках, ілюстрації гармонійно доповнюють текст (українська версія обкладинки концептуальніша за ориґінальну) і дають необхідну картинку для візуального сприйняття перформансів і біографемних викладок, що для цього жанру надпринципово. Трохи неґативу додають одруки, яких при подальших перевиданнях бажано було би позбутися.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Олег Коцарев ・ Квітень 2019
Аванґард для Горбачова є не тільки самодостатнім об’єктом естетичного інтересу. Він трактує його як...
Юлія Ємець-Доброносова ・ Березень 2019
Художні твори й есеї, мемуари і публіцистика, історичні та мистецтвознавчі статті у 27‑му числі «...

Розділи рецензій