С’юзен Зонтаґ. Проти інтерпретації та інші есе

Лютий 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
294 переглядів

З англійської переклав Віктор Дмитрук
Львів: Кальварія, 2006.

Книжка Сьюзен Зонтаґ – блискучого інтелектуала, авторки низки есеїв і романів, сценариста й режисера, є збірником есеїв, написаних у 1962–1965 роках і замислених як метакритика культури. Оглядаючи всі царини сучасного мистецтва: літературу, театр, кіно, ба навіть мистецтво кемпу та гепенінґу, а також зактуалізовуючи дві загальні проблеми: інтерпретації та стилю, – Зонтаґ захитує підвалини узвичаєного відчуття мистецтва. Титульний есей «Проти інтерпретації» став радикальним протестом проти пристосування творів мистецтва до інтерпретації, яка робить світ збідненим, а мистецтво – поступливим і зручним. Саме Зонтаґ – задовго до студій Умберто Еко, зосереджених на межах інтерпретації та явищі надінтерпретації, – перша заговорила про надлишковість інтерпретації, а втечу від неї прокоментувала як одну з ознак сучасного мистецтва. Це вона в есеї «Про стиль» наголошує вибірковість і штучність традиційного розуміння стилю, яке прирікає розмову про окремий витвір мистецтва на звернення до загальників чи метафор, а отже, на «ментальний штиль», тоді як усе, що є справжнім мистецтвом, має «викликати динамічні роздуми».

Саме їх вислідом і є ця книжка, писана як відвертий і сміливий виклик для інтелектуалів, котрі, – авторка не раз це наголошує, – коментуючи мистецькі явища, що відбуваються в одній сфері (ніші) мистецтва, не мають і гадки, що діється в інших. Книжка є, з одного боку, альтернативною пропозицією, як можна осмислювати проблеми культури, а з другого – самоцінним і жвавим інтелектуальним розмислом, що дає змогу скласти уявний пазл культурного портрету доби. Персонажів обрано невипадково: це культурні герої цього часу, що можуть мати вельми різні іпостасі: ідеального страждальця, антрополога (Клод Леві-Строс), автора інтелектуальної агонії (Жан-Поль Сартр), філософа та літературного критика, що стає водночас і марґінальною, і центральною постаттю в суспільстві (Дьєрдь Лукач – до речі, есей про нього є значною мірою відкривавчим в українському просторі, де постать Лукача досі вельми «затемнюють» його марксистські преференції). Напрочуд цікавими є коментарі Зонтаґ, що стосуються «нового роману» (Наталі Сарот), письменницьких щоденників (Чезаре Павезе), записників (Альбер Камю), а також автобіографічної оповіді (Мішель Лєйрис).

Поміж есеїв, присвячених театрові, можуть здивувати вельми критичні репліки про Йонеско як представника «інтелекту, що капітулює», коментарі про неможливість написання сучасних трагедій: вони стали не художньою формою, а формою історії (авторка наводить як приклад масове знищення євреїв у XX столітті); ствердження театральности й безумства як найпотужніших тем сучасного театру (вказівниками-маркерами тут є імена Марата, Сада й Арто). Говорячи про кіно, Зонтаґ не заторкує актуальної в час написання есеїв теми «кіноіндустрії» та масового кіна – їй і далі йдеться лишень про «культурних героїв». Відтак вона аналізує стилістику стрічок Робера Бресона, Жана-Люка Ґодара, формат (кліше?) науково-фантастичного фільму, а також «Палаючі створіння» Джека Сміта – так званого «обурливого фільму, який треба захищати», та «Мюріель – час повернення» Алєна Рене. Всі ці есеї є чудовим зразком кінокритики, на який незле було би взоруватися й українським авторам.

Останній блок есеїв уміщує тексти, присвячені явищам гепенінґу, «кемпу» – естетства XX століття, новій чуттєвості й так званій «набожності без змісту», що заступаєрелігійність зі смертю Бога, а радше з його вбивством.

З’ява цієї книжки дуже тішить, однак більшим від утіхи є смуток, спричинений відсутністю в книжці редактора, який мусив би поправити численні русизми й допильнувати адекватний переклад імен і назв творів, на які покликається Зонтаґ. Тоді принаймні Чоран не став би Сіораном, саму Зонтаґ не охрестили би С’юзен, а два різні твори Мартина Бубера «Я і Ти» й «Між людиною та людиною» не було би зведено в один. І це лише довільно названі приклади вельми неприємних помилок. Подане в дужках по всьому тексту ориґінальне написання імен справи не рятує, а радше дивує: такий перекладацький коментар пасує радше для покажчика. Отож є з чого засмучуватися: і читати, і цитувати книжку з помилками – невесела річ. Тим паче, коли йдеться про блискучу есеїстику Зонтаґ.

Розділ: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Олег Коцарев ・ Березень 2017
Cпогади про 1917–1918 роки останнього гетьмана України Павла Скоропадського перевидано в такий...
Світлана Ославська ・ Березень 2016
До збірника статтей Анатолія Дністрового ввійшли тексти, написані у 2007–2015 роках. Автора...

Розділи рецензій