Катерина Міщенко, Стас Мензелевський, Томас Гетхе.... ПроStory

Лютий 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
175 переглядів

2011, № 4 (червень)

Зареєстроване наприкінці 2008 року видання «ПроStory» наступного року почало виходити в газетному форматі, а від червня 2011-го оголосило про перехід на журнальний формат і щоквартальні випуски накладом у 1500 примірників. Задекларовані напрямки, що їх висвітлюватимуть «ПроStory» – література, мистецтво, художній переклад та соціяльна критика. Видання долучилося до цілого ґрона нових лефтистських періодиків, зокрема «Спільного» та «Політичної критики». Наразі часопис робить молода жіноча команда: головний редактор Катерина Міщенко та співредактори Євгенія Бєлорусець, Неля Ваховська та Наталія Чермалих. Видання двомовне: крім текстів українською мовою трапляються російськомовні, таких приблизно 20%.

Число, випущене в червні минулого року, має назву «Вихід на вулицю». Його наскрізний візуальний ряд складають світлини Мірона Цовніра, чий батько був родом з українського села поблизу Стрия і колись виеміґрував до Німеччини. Знімки презентують марґіналів різних міст – зненацька заскочених безхатьків, повій, безпритульних дітей, оголених фриків та ґеїв. У числі вміщено також редакційне інтерв’ю з митцем (за коротке перебування в Києві влітку минулого року з нагоди відкриття у ЦСК персональної експозиції він поспілкувався принаймні з трьома виданнями; крім «ПроStory», це портал «Коридор» і журнал «Український тиждень») та невеличка добірка поезій у перекладах Нелі Ваховської.

У передньому слові Катерина Міщенко пише про тему числа, яку бачить в амальгамі з двох фразеологізмів – «випити до дна» та «виглядіти всі очі». Редакторка обіцяє читачеві зустріч із невловним, невидимим – і, зрештою, дотримує слова. «Побачити дно і дати йому слово» – один із художніх трендів останніх років, на який у часописі працюють не лише світлини, дискусії, есеї, а й перекладна сучасна проза. Можливо, це й випадковий збіг, але одну з найкращих київських театральних вистав 2011 року режисер Віталій Малахов створив за п’єсою Максіма Ґорького «На дні». Про Ґорького, до речі, згадує й автор есею «Шок і апатія» Стас Мензелевський, пишучи про перші відгуки на молоде мистецтво сінематографу.

Проте відкриває видання не він, а серія дискусій, за формою більше подібних до опитувань. На спільні запитання (про літературу в контексті соціюму та державної культурної політики, інших видів мистецтв, мовної проблеми, актуальної тематики тощо) відповідають Сергій Жадан, Оксана Забужко, Діана Клочко, Андрій Мокроусов і Юрко Прохасько. Очевидно, формат не надто зручний для авторів, бо вони мусять висловлюватися в діяпазоні від «усе погано» до «насправді не так усе погано». Прикметно, що дослівно на тих самих запитаннях побудовано інтерв’ю з Ерихом Кляйном (автора матеріялу не згадано, лише перекладачку з німецької Анну Каук), от тільки «український» скрізь замінено на «австрійський». Поміж цими розмовами вмонтовано ще одну, в якій брали участь редактори, і йдеться тут про (не)літературність нашого суспільства, останні скандали (пов’язані з романами Ліни Костенко та Василя Шкляра) та про роль «ПроStory» у мистецькому житті країни.

Літературний блок складають самі класики, які дали поживний матеріял для молодих вітчизняних перекладачів. П’ять коротеньких оповідань Франца Кафки зі збірки «Споглядання» у перекладі Василя Лозинського передують фраґментам «Вулиці з одностороннім рухом» Вальтера Беньяміна (переклади Катерини Міщенко й Олександри Григоренко). Тішить те, що спадщина культового філософа й історика культури Вальтера Беньяміна нарешті актуалізується і в Україні. Торік «Критика» випустила книжку Володимира Єрмоленка «Оповідач і філософ. Вальтер Беньямін та його час», тепер от «ПроStory» приділили йому чималу увагу. Будучи «лівим» філософом, почасти містиком, Беньямін у кожному слові ставить суспільству невблаганний діягноз. Він пише про «“голі” злидні», про людину, що «не має права укладати мир з бідністю, якщо та падає величезною тінню на її народ та дім», про «темні сили, якими закріпачено людське життя» та зникнення «вільної, товариської розмови», озвучує найбільше европейське благо: кожна людина бажає жити невідповідно до буття громади, в якій її замкнено. А знамениті тринадцять тез про подібність книжок і повій – це безсумнівний шедевр, в авторстві якого можна було би запідозрити хіба що Антона Павловича Чехова.

Томас Гетхе у романі «NOX» (уміщено уривок у перекладі Богдана Сторохи) розглядає руйнування Берлінської стіни (символічний Поворот 9–10 листопада 1989 року) як певну фізіологічну травму на тілі міста. Прозаїк Інґо Шульце у новелі «Берлін. Болеро» (переклад Роксоляни Свято) описує співжиття «східного» німця та «західної» німкені, які залишилися одинокими мешканцями розселеного будинку (і знову актуальна театральна аналогія: вистава «Останній герой» Дмитра Богомазова за п’єсою сучасного бізнесмена-драматурга Олександра Марданя).

Загальна тема «життя міста» єднає такі несхожі тексти, як есей Юрія Андруховича «Звізда абсент. Нотатки до прогірклого ювілею», присвячений народженню та смерті горезвісної Прип’яті; фраґмент «Битва у П’єртралаті» з «Жорстокого життя» П’єра Паоло Пазоліні, де перекладачеві Тарасові Федірку вдалося віднайти точну інтонацію для передачі вуличного сленґу; монолог повії «Вулиця не відпускає», що його записала, як-то кажуть, «близько до тексту» Катерина Міщенко. Проте всі три у жорсткості та невблаганності вислову все-таки поступаються фраґментам із «Пісень хаосу» італійця Антоніо Мореско, де максимально натуралістично зображено сцени сексуального насильства (переклала російською Татьяна Баскакова; це в її перекладі журнал «Иностранная литература» опублікував 2009 року повість Мореско «Синя кімната»).

У добірки поезій Василя Лозинського та Миколи Леоновича свій «коник». Зазвичай заведено вказувати рік написання вірша, а тут замість часу – місце.

Узявши на озброєння рекламні тексти елітного району Києва «Воздвиженка», Нікіта Кадан влаштовує «Экскурсию по завтрашнему дню» – тобто пропонує власний культурологічний коментар до побаченого архітектурного феномену посеред старого Києва. До речі, цю химерну забудову в кількох кроках від Андріївського узвозу таки варто бачити – справжня мертва казка. Чи не її у тексті без розділових знаків «ВітражсьогоденняАССАрхитектураСССР» намагається описати Ольга Папаш («сировина» авторки – статті з журналів «Архитектура СССР», А. С.С. та «Вітраж сьогодення»)?

Прикінцевий редакційний експеримент – індивідуальні «ментальні карти», вступне слово до яких («У просторі п(л)анування») подає Тарас Федірко. Він, а також Євгенія Бєлорусець, Нікіта Кадан й Олександр Володарський зобразили приватні, суб’єктивні території власного існування – те, що впливає на їхнє життя, на що вони щодня звертають (або мусять звертати) увагу.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ростислав Загорулько ・ Лютий 2018
Число містить публікації, присвячені теперішній ситуації у країнах Східної Европи. Відкривають його...
Юлія Бентя ・ Березень 2016
«Відчужені. Росія і Захід у 2015 році» — так називається березневе число часопису «Osteuropa», у...

Розділи рецензій