Іван Дзюба. Прокислі «щі» від Табачника: Галичанофобія – отруйне вістря українофобії

Читати цю книжку нестерпно тяжко. Вона – зматеріялізоване потвердження багатолітніх українських бідкань-нарікань, нагромаджених навкруг отієї геть нестравної пошлости: а от якби ж то ми не мусили запевняти на щоденному референдумі, що народ мій є, народ мій завжди буде; та от якби ж то ми вивільнені інтелектуальні сили застосували на щось корисніше, аніж повідомляти невігласам і шахраям, хто вони є; та от якби ж то ми... отоді б то ми... А не виходить. Кружляємо колами, як нам і приписав утомлений і скорботний від надмірности знання Еклезіяст. Сто років тому «наш» Богдан Кістяківський сперечався про «національне питання» з «їхнім» Пєтром Струве; тепер ідейні спадкоємці обох утішено згадують, як «наш» розмазав тоді «їхнього», й на потвердження цитують кожні – «свого». (Але зауважмо, що тодішнього «їхнього» не бридко цитувати й «нам», бо серед арґументів Пєтра Струве не було закидів опонентові, що той співпрацював з охранкою; теперішній «їхній» має набагато гнучкіші уявлення про прийнятні способи полеміки: далебі, вихованець червоної професури, і на це нема ради.) Множити обсяги столітніх полемік про те саме, щоб їх утішено цитували ще через сто років «свої», – справа почесна, але дрібнувата для Івана Дзюби. Те, що його опонентові, аби дотягтися академікові до коліна, треба звестися навшпиньках на табуреточці, заперечать хіба що русскоязычные регионалы, – та й то віце-прем’єр Колесников, либонь, матиме окрему думку: і про свого земляка, і про свого міністра. Але свідомий національного обов’язку шістдесятник Дзюба не гребує таким діялогом. Чому – краще пояснив би радянський політв’язень Міхаіл Хейфец, який мав нагоду спостерігати в концтаборі, як інший шістдесятник, Чорновіл, марнував час на полеміку з ґебістами:

«За будовою душі Вячеслав, як це називали до революції, благородна людина. Тому, попри всі палкі декларації, він ворога свого – Радянську владу та її ґебню – міг сприймати лише як супротивників, тобто як людей інакшого способу думання, інакших переконань. <...> Йому діяти б у будь-якій колонії Британської Імперії, де юридичні, історичні, політичні та логічні арґументи – все багатство, яке має Чорновіл, – супротивник вислуховує, оцінює,сприймає. <...> Таким борцям, як Чорновіл, їхні вороги зазвичай видаються Лицарями Імперії, а не бандитами з погромницьких команд».

Так що полемізувати можна навіть із ґебнею, але хто б ото вивільнив від цього національного обов’язку інтелектуала Дзюбу? А то вороги наші, його полеміки читаючи, самі собі видаватимуться Лицарями Імперії, а не тими, хто вони є.