Дитмар Мольтгаґен, Микола Саппа... . Правий екстремізм і толерантність: з досвіду України та Німеччини

Грудень 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
211 переглядів

Київ: Заповіт, 2008.

Збірник статтей «Правий екстремізм і толерантність: з досвіду України та Німеччини» є результатом серії круглих столів «Інтеґрація культур і толерантність проти правого екстремізму: з досвіду України та Німеччини», організованих протягом 2007–2008 років Фондом ім. Фридриха Еберта та українськими партнерами. Книжка подає бачення українських та німецьких доповідачів проблеми правого екстремізму в суспільстві та шляхи його подолання через підтримку толерантного ставлення до етнічно, релігійно, культурно відмінних груп. Утім, погляди авторів на причини розвитку правого екстремізму подекуди різняться, тож читач може ознайомитися з різними рецептами мирного співжиття в мультикультурних суспільствах сучасности.

Відкриває збірку стаття Дитмара Мольтгаґена «Правоекстремістські погляди в Німеччині». Автор закликає розділяти правоекстремістське мислення, погляди та вчинки. Мольтгаґен заперечує, що правий радикалізм притаманний у Німеччині зазвичай людям молодим і економічно упослідженим. Наведена у статті статистика показує, що правоекстремістські погляди однаково присутні в усіх реґіонах Німеччини, серед виборців усіх політичних партій, людей усіх вікових груп, а також серед чоловіків та жінок. Найефективнішим засобом проти нетерпимости, на думку дослідника, є освіта і залучення громадян до процесу ухвалення рішень, що послабить дію однієї з основних передумов правого екстремізму, а саме – відчуття власної нездатности впливати на ситуацію навколо себе.

Всі наступні статті належать українським авторам і присвячені осмисленню причин виникнення та способів подолання правого екстремізму в українському суспільстві. На думку Миколи Саппи, основним джерелом напружености є стосунки між «колоністами» або «носіями імперського менталітету» з однієї сторони та «представниками української державницької ментальности» – з другої. На жаль, автор нічого не каже про те, як подолати це протистояння. В’ячеслав Лихачов зауважує, що повне домінування російської меншини в структурі національних меншин України сприяє звуженню етносоціяльних та етнолінґвістичних проблем до взаємин винятково між українцями та росіянами. Тим часом дискримінація вихідців з азійських та африканських країн, а також татар, ромів і, до певної міри, євреїв випадає із суспільної уваги. Обоє названих авторів нарікають на відсутність академічного дослідження рівня ксенофобії в Україні. Людмила Дух наголошує потребу патріотизму, що базується на культурній та мовній самоідентифікації, як інструменту налагодження гармонійних стосунків у суспільстві.

Одразу троє авторів – Катерина Слесик, Сергій Клепко та Катерина Юр’єва – відводять освіті засадничу роль у поширенні цінностей толерантности. Якщо перший автор пропонує проведення в школах спеціяльної роботи із формування толерантности, то Клепко радить не зводити ідею поширення культурної терпимости серед учнів лише до запровадження окремих уроків, що матимуть мінімальний вплив на свідомість дітей. Натомість, весь зміст навчального процесу має базуватись на повазі культурних відмінностей. Юр’єва розвиває цю ідею і вказує на неготовність багатьох педагогів працювати в умовах багатоетнічних класів. Ще однією проблемою в даному контексті, на думку авторки, є «монокультурна спрямованість та моноетнічна замкненість переважної більшости методичних матеріялів».

Окремо піднімається тема мови ворожнечі. Зокрема, Ольга Горбачова акцентує увагу на роль ЗМІ у розв’язанні проблеми протистояння на ґрунті етнокультурних відмінностей. Авторка закликає до більшої відповідальности журналістів у використанні лексичних штампів, що подекуди базуються на усталених стереотипах і можуть сприяти неадекватному ставленню до окремих етнічних меншин в Україні.

В’ячеслав Куракса пропонує натомість розширити роль недержавних організації (НДО), які повинні отримати реальний вплив на редакційну політику державних та комунальних за формою власности ЗМІ з тим, щоби стимулювати необхідну увагу до проблеми поширення правого екстремізму. Крім цього, НДО через механізм громадських слухань мають отримати реальний вплив на управлінців, зокрема й виборних, запровадивши механізм відкликання «недолугих чиновників» за результатами звітів перед громадськістю.

Збірка статтей в цілому показує різне розуміння самої проблеми росту культурної нетерпимости в Україні та шляхів її подолання.

Fatal error: Class 'XHProfRuns_Default' not found in /var/www/vhosts/www.krytyka.com/html/sites/all/modules/devel/devel.module on line 1197

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ія Ківа ・ Жовтень 2018
В Австрії книжка вийшла 2004-го – саме того року Словаччина увійшла до ЕС, тобто на тлі...
Дмитро Шевчук ・ Грудень 2017
Книжка представляє результати дослідження феномену гібридної війни Росії проти України, що його...

Розділи рецензій