Микола Рябчук. Попереднє життя. Збірка есеїв

Жовтень 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
155 переглядів

Київ: Нора-Друк, 2013.

Микола Рябчук зібрав 198 своїх колонок, публікованих щопонеділка впродовж кількох років у «Газеті по-українськи» («ГПУ»), і видав їх під однією обкладинкою. Поєднання суворих вимог газети до обсягу колонки (текст кожної вміщується на одній сторінці) й авторової творчої сваволі у розгортанні сюжету вельми пасує до Рябчукового письма – згущеного, суб’єктивного й іронічного.

Олександр Бойченко у стислому передньому слові (радше розлогому епіграфі) до збірки зізнається: вона зміцнює його серце. Справді, Рябчукові медитації добре впливають на свідомість, і важкий понеділок легшає, якщо ввечері прочитати на сайті «ГПУ» його колонку. Приміром, про те, як в одній пострадянській країні депутати парламенту, довічно закріпивши посаду президента за своїм «осяйним володарем» (саме це означає ім’я «Нурсултан»), безвідповідально не ухвалили постанови про надання йому вічного життя («Із життя султанів»).

«Султанську» серію Рябчук започаткував 2006-го (ще відносно «веґетаріянського») року колонкою про колишнього чекіста, який зробив блискавичну кар’єру під рукою перебудовного демократа, знаного Анатолія Собчака, а надалі вже своєю знаністю набагато перевершив шефа-земляка («Вова»). А що чекісти «колишніми не бувають», то в заголовок пізнішої колонки про естафету відновленого страху перед відродженою місцевою «філією ФСБ-КҐБ» автор поставив слова Івана Павла II, сказані 1979 року: «Не бійтеся!».

В країні, стрімко перетворюваній на султанат, прийнятним виходом починає здаватися еміґрація. Але Микола Рябчук показує екзистенційну безвихідь, у яку поринає прибулець до будь-якої «спасенної» країни: попри доволі заможне і цілком безпечне життя йому тут усе чуже – від повітря і води до борошна та щавелю, і навіть цикади тут сюрчать не так («Цикади»). І хоч би як щоденні новини з України утверджували переселенця у слушності його вибору, у його самонавіюваннях уважному спостерігачеві вчуваються класичні розважання лисиці про отой вимушено покинутий недосяжний виноград: мовляв, зелений він, і вже ніколи не визріє, клімат не той.

А сам автор, як видно, налаштований і далі «тупо довбати цей кам’янистий ґрунт, із якого, ймовірно, нічого не виросте, бо клімат справді не той, і саджанці – не такі, та й садівники – більше схожі на мародерів, аніж на мічурінців» («Остання крапля»). Та попри все, щось несовкове таки дозріває («Країна мрій»), і омріяна европейська Україна, ніби затонула Атлантида, силкується виринути з безодні.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Юлія Стахівська ・ Серпень 2018
І в «Історії, вартій цілого яблуневого саду» також звучить ляйтмотив щасливої багатонаціональної...
Олег Коцарев ・ Березень 2017
Cпогади про 1917–1918 роки останнього гетьмана України Павла Скоропадського перевидано в такий...

Розділи рецензій