Олександр Михед. Понтиїзм. Казки кінця світу. Недитяча книга

Двадцять п’ять оповідань Олександра Михеда — це стільки ж суспільно та індивідуально важливих концептів («Кров», «Помста», «Реклама», «М’ясо»), що їх культуролог намагається пояснити, розставляючи акценти і розповідаючи історії. Назва кожного розділу — це окрема деталь, явище чи об’єкт, що має декілька пластів значень: перше, асоціятивне, вторинне — у сюжеті, контекстуальне — у вимірі всієї збірки і, нарешті, «культурологічне» — з гіперпосиланнями на інші тексти й мистецькі явища. Це двадцять п’ять спроб дослідити реальність від рівного «Асфальту» до стрімкого падіння в «Яму».

Михед пропонує непослідовну подорож від 1985 до 2037 року. Серед героїв збірки: особа (невизначеної статі) Валя, який/яка працював/ла на складі, продавці м’яса з Бессарабського ринку, а також учителі, пасажири метра, студенти, повії, збоченці і навіть штори. Усіх об’єднує одне: вони живуть на території, підпорядкованій Понтиїзму — світові, що не має кордонів та назви, але поглинає і диктує свої правила.

Автор повсякчас звертається до паралельної медійної реальности. Медійний світ — це соціяльні мережі за інтересами, це «відоси» (жодного разу у тексті не трапляється слово «відео»), піратські субтитри, кліпова реальність, віра в бренди, шопінґ та рекламу, частиною яких людина себе мислить.

Тексти збірки сприймаються цілісно, адже їх підпорядковано певній режисурі: не випадковими є структура «Понтиїзму», послідовність оповідань, внутрішні зв’язки між текстами та концептами. Герої кочують із тексту в текст, ставлячи мітки і залишаючи сліди. Наприклад, депутат, який у «розтягнутих радянських штанцях уночі крутив педалі велосипеда “Країна” до своєї любки» із першого тексту, згодом виринає в ролі вітчима, якого діти знімають на камеру, аби викласти відео у мережу. Більшість персонажів, зрештою, стікаються до останнього тексту «Яма».

У понтиїстичному світі читач щоразу проходить ініціяцію, декодуючи оповідання. «Казковість» цього світу — універсальна, світова, її сюжети накладаються на ширші контексти. Один із героїв розглядає схему підземки, намагаючись побачити на ній «обриси Римської імперії епохи напіврозпаду», інший шукає Римський форум, а у фіналі Михед переповідає історію із «Останнього дня Помпеї», повертаючи читача навіть не до початку, а до нуля — точки відліку, створення нового світу, до потреби ставити питання, а не шукати відповіді.