А. С . Алмазов. Политический портрет украинского гетмана Ивана Самойловича в контексте русско-украинских отношений (1672–1687 гг.)

Грудень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
330 переглядів

Москва: 2012.

Працю молодого російського історика Алєксандра Алмазова присвячено гетьманові Івану Самойловичу і козацько-московським взаєминам за його правління. У ній висвітлено життєвий перебіг і політичну діяльність гетьмана, який, попри те, що був одним із небагатьох довгожителів на політичному Олімпі, донедавна не привертав до себе прискіпливої уваги науковців. Праця Алмазова також демонструє тенденції в україністиці, одній із найменш розвинених галузей сучасної російської історіографії.

В основі монографії — кандидатська дисертація, яку автор захистив 2011 року в Московському державному педагогічному університеті. Одним із наукових опонентів дисертації та рецензентом книжки є російський історик Владімір Артамонов. Тому в ній, передусім у вступі, знайдемо низку термінів і пасажів, архаїчних для сучасного українського історіописання і водночас широко представлених у російському. Зокрема, події Переяславсько-Московських домовленостей 1654 року потрактовано як «возз’єднання». Автор болісно сприймає відмову українських істориків визнавати за Росією позитивну роль у вітчизняній минувшині, а сучасну українську історіографію характеризує як «націоналістську». Попри це, основний текст праці містить чимало цікавих фактів.

У дослідженні використано комплекс опублікованих і неопублікованих джерел. Ці другі представлено матеріялами із семи фондів Російського державного архіву давніх актів (РДАДА), що містять джерела, дотичні до політичних взаємин Московської держави із Річчю Посполитою та Гетьманщиною. Алмазов також опрацьовував документи із Другого фонду «Історичних матеріялів» Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. Ґрунтовним є огляд історіографії, де проаналізовано доробок українських, російських і польських науковців. Щоправда, фахівцям одразу впаде у вічі авторова необізнаність зі знаковою для вивчення гетьманства Івана Самойловича статтею Володимира Пархоменка «До питання про політику гетьмана Самойловича».

Алмазов зображує гетьмана як високоосвічену людину, яка володіла п’ятьма мовами. Як доказ подано «Опис» майна, яке належало гетьманові та його синам. Цей документ засвідчує, що бібліотека Самойловича складалася із 226 книг, де були видання латиною, грецькою, церковнослов’янською і польською мовами.

Авторові погляди щодо освічености Івана Самойловича, оцінка його поведінки під час боротьби за Правобережжя у 1670-х роках, визначення ролі Івана Мазепи в старшинській змові проти гетьмана 1687 року не збігаються з поглядами російської україністки Татьяни Таїрової-Яковлєвої. Алмазов закидає своїй колезі, що політику Московії щодо Гетьманщини вона оцінює, зважаючи винятково на українські інтереси. Ба більше, наслідуючи риторику Артамонова, Алмазов зазначає, що у своїх поглядах дослідниця є надто близькою до «націоналістського» напрямку української історіографії. Заочна дискусія Алмазова із Таїровою-Яковлєвою проходить крізь усю працю і презентує цікаву полеміку щодо сучасної російської візії ранньомодерної України.

Зазначаючи, що за правління Івана Самойловича відбулося суттєве зміцнення гетьманської влади, історик наголошує, що саме за нього посилилися тенденції до «інтеґрації» Гетьманщини до складу Московії. Загалом історик зображує взаємини гетьманського і царських урядів у дусі певної ідилії. Він обстоює думку, що гетьманську зовнішню політику здійснювано в річищі московської, а також наголошує, що саме гетьман відіграв одну із провідних ролей у підпорядкуванні Київської митрополії Московському патріярхатові. На думку Алмазова, Москва взяла на себе роль третейського судді в питанні внутрішньополітичного життя Гетьманщини: стежила, аби існував перманентний баланс сил між гетьманом і старшиною.

Щодо ролі Москви у політичних процесах на Гетьманщині дослідник дотримується традиційно поміркованих оцінок, властивих російській історіографії, а роль Івана Мазепи в поваленні Самойловича оцінює консервативно. У той же час постать Мазепи як одна з ключових декілька разів з’являється на сторінках дослідження. Зокрема, історик закидає Мазепі зрив Самойловичевих планів щодо одруження його доньки із сином князя Васілія Ґоліцина і саме Мазепі відводить ключову роль у старшинській змові, внаслідок якої Самойлович позбувся булави.

На останніх сторінках дослідження ідеться про обставини заслання гетьмана та його сина Якова до Сибіру, а також про подробиці арешту, слідства і загибелі іншого гетьманича — Григорія Самойловича.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Василь Кононенко ・ Серпень 2018
Великий масив насамперед польськомовних документів за 1652–1654 роки проливає світло на події в...
Орися Грудка ・ Квітень 2018
У Сатеровому трактуванні сумнів Заходу стосувався самого стрижня сучасної Росії: абсолютного...

Розділи рецензій