Богдан Івченко. Політика радянської влади стосовно донського козацтва (1917–1937 рр.)

Березень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
852 переглядів

Харків: Точка, 2010.

Дійовим особам та сучасникам революційних подій 1917 року в Російській імперії властиво було осмислювати їх у зіставленні з Великою французькою революцією – щоб надати їм логічної структури. Така модель допомагала упорядковувати в уяві не лише подієві явища чи політичні акти, а й імперський простір. Дон бачився Лєнінові російським відповідником Вандеї – осідком реставраторськи налаштованих селян.

Книжку молодого харківського історика Богдана Івченка присвячено темі, якій не приділено належної уваги у совєтознавчих студіях. Категорії нації та класу, в яких інтелектуали та політичні діячі розглядали населення, виявилися не зовсім придатними щодо донського козацтва. Автор вибудовує свою оповідь, наголошуючи множинність ліній поводження більшовиків і козаків одне щодо одного. Спочатку більшовицькі лідери були схильні вбачати в «революційному» трудовому козацтві опертя своїй владі, протиставляючи його військовій еліті. Але після масового козацького повстання у травні 1918 року маґістральною стала думка про контрреволюційність козацтва як такого.

Автор детально розглядає політику «розкозачування», впроваджену на зайнятих більшовиками територіях Області Війська Донського у січні 1919 року. Встановлення совєтської влади супроводжувалося терором щодо всіх прошарків козацтва (один із членів Донбюро прямо назве це «масовим знищенням козаків», спричиненим переможною ейфорією). Вьошенське повстання під гаслом «За ради без комуністів» через два місяці змусило владу в центрі та на місцях пом’якшити лінію поведінки і розпочати інкорпорацію цих земель до адміністративного тіла російської держави.

Політичне освоєння краю стало скасуванням його винятковости. Десятки тисяч переселенців із центральної Росії виступили як аґенти утвердження нової лояльности. У той же час влада перешкоджала можливості козацького національного проєкту: козацтво набувало модерної російської ідентичности.

Книжку Богдана Івченка, що має форму радше дипломної роботи, варто розглядати як вступ до проблеми. Автор не залучає архівних джерел, послуговуючись уже опублікованими матеріялами, та й то не всіма: поза його увагою залишаються важливі еміґраційні видання, як-от тритомна «Донская летопись», і праці зарубіжних дослідників, таких як Шейн О’Рурк, Пітер Голквіст та Браян Мерфі. Вони допомогли б якщо не подолати, то бодай помітити методологічну прірву між західною та українською історичними школами.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Василь Кононенко ・ Серпень 2018
Великий масив насамперед польськомовних документів за 1652–1654 роки проливає світло на події в...
Орися Грудка ・ Квітень 2018
У Сатеровому трактуванні сумнів Заходу стосувався самого стрижня сучасної Росії: абсолютного...

Розділи рецензій