Томас Венцлова, Леонідас Донскіс. Передчуття і пророцтва Східної Європи

Червень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
237 переглядів

Переклад з литовської Георгія Єфремова та Олега Коцарева
Київ: Дух і Літера, 2016.

Книжка є блискучим та захопливим публічним діялогом двох усесвітньо відомих литовських інтелектуалів. Томас Венцлова — дисидент, правозахисник та літератор. Леонідас Донскіс — ориґінальний філософ і публіцист. Обидва є почесними докторами численних академічних установ Европи й Америки. Проте, на превеликий жаль, про одного з них не скажеш у теперішньому часі. 21 вересня 2016 року Леонідас Донскіс помер від серцевого нападу в аеропорту Вільнюса. Український переклад «Передчуттів і пророцтв…» став для нього останнім прижиттєвим перекладом книжки.

Попри те, що обидва автори часто дотримуються різних думок, дискусія не виходить за межі інтеліґентности й такту. Листування науковців стосується політичного майбутнього Східної Европи, формування тамтешніх громадянських суспільств, перспективи теперішніх соціяльних інституцій та европейської єдности.

Який край є Східною Европою? Які показники доцільно враховувати під час окреслення реґіонів на інтелектуальній та моральній мапах нашого континенту? Завдяки яким чинникам той чи той закапелок Европи можна маркувати як Схід, Захід чи Центр? На ці та інші запитання інтеліґенція з країн, розташованих західніше від України, не давала консолідованої відповіді. Зокрема, польський кінорежисер Кшиштоф Зануссі вбачає засадничу ознаку Східної Европи в успадкованій від Візантії ідейній спадщині. Культурний поступ та політичний розвиток решти цього краю, на його думку, було тісно пов’язано з католицькою парадигмою. За такого принципу, умовний поділ країн на Захід і Схід далекий від географічного: Сходом є Росія та Греція, а Заходом, скажімо, Польща та Чехія. Самостійної Центральної Европи у Зануссі не існує. Однак вона існує в поглядах чеського письменника Мілана Кундери, який представив їх в есеї «Вкрадений Захід, або Трагедія Центральної Европи». Утім, її образ постає в нього таким собі оксюмороном. З одного боку, це Схід, з огляду на політичні системи, що були притаманні державам цього реґіону. Із другого боку, через свою культурну історію це радше Захід, у чому переконує Кундера.

У Донскіса вододіл між Заходом і Сходом Европи проходить не по зламах ліній на карті і мало залежить від культурних особливостей. За словами письменника, до зони Східної Европи потрапляють країни, де й досі актуальним є вибір між сумлінням та Вітчизною. Автор ілюструє цю тезу так: «Чи будеш ти захищати свою країну, якщо вона порушить закони людяности або познущається з твоїх цінностей, — це питання не з найлегших. Як і інше питання: що ж таке патріотизм — потурання і надання моральних знижок своїм (із любові до вітчизни) чи, навпаки, здатність бути першим, хто каже “ні” всьому, що не дає ототожнити себе з такою батьківщиною й тим, чим вона хоче стати чи вже стала?»

Звісно, такий вибір випадало зробити багатьом людям, які жили за тоталітаризму чи автократії. Проте на тлі зростання путінського іредентизму та ревізіонізму дилема, про яку вже ніби почали забувати, знову набула статусу принципової. Мабуть тому автори знов і знов прагнуть повернутися до дискурсу прав людини; наголосити необхідність дотримання ліберальних демократичних цінностей; надихнути читача інтелектуальною відвагою та моральною стійкістю знаних дисидентів: Александраса Штромаса, Чеслава Мілоша, Адама Міхніка, Андрєя Сахарова, Сєрґея Ковальова, Владіміра Буковського.

Полемізуючи, співрозмовники не лише ретельно аналізують серйозні історіософські проблеми, роль чину та ідей різних історичних персон, а й дотепно використовують образи і сюжети низки художніх творів (приміром, «1984» Джорджа Орвела, «Прекрасний новий світ» Олдоса Гакслі, «Кандид, або Оптимізм» Вольтера). На бік одного з пласкуватих персонажів повісти французького просвітника Вольтера — Панґлоса, який занадто часто безтурботно повторював, що «все йде на краще в цьому найкращому зі світів», — побоювався пристати Томас Венцлова. Тому, окрім втіхи за досягнення европейської цивілізації, літературознавець діягностував і її патології. Проте, на відміну від пасивного панґлосіянського підходу, литовський публіцист пропонував активну дію, що мала б ґрунтуватися на двох фундаментальних підвалинах — честі й раціоналізмі: «По-моєму, не боятись і робити, що треба, — це і є альтернатива у світі “без альтернатив”».

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Дмитро Шевчук ・ Червень 2018
Головними в книжці є три взаємопов’язані твердження: по-перше, ми живемо в епоху революційних змін...
Володимир Шелухін ・ Жовтень 2017
Амбітна назва без знака питання виявляє, що перед нами публіцистика. «Куди рухається світ» — це...

Розділи рецензій