Шарль Бодлер, Вальтер Беньямін. Паризький сплін; Есе

Серпень 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
251 переглядів

Переклад з французької та німецької Романа Осадчука
Київ: Комубук, 2017.

Шарль Бодлєр не потребує додаткових рекомендацій. Він один із тих, хто, за словами Поля Валєрі, вивів французьку поезію за межі Франції. Проклятий поет, адепт наркотиків і абсенту, денді та фланер, одинак, який не міг без натовпу, перекладач, послідовник Едґара Алана По і Жозефа де Местра, чий погляд не можна редукувати до сліпого копіювання, тонкий поціновувач живопису, поет спліну і меланхолії, автор знаменитих і частково заборонених «Квітів зла» (1857), хворий і прив’язаний до матері, атеїст, він гостро ненавидів і руйнував себе, рефлексуючи над своїми вчинками так, ніби рефлексує Інший.

Видання містить новий переклад збірки «Паризький сплін» Шарля Бодлєра (виходила 1994 року в перекладі Івана Петровція, 2015 року перевидання побачило світ у видавництві «Фоліо»); есеї Бодлєра та Вальтера Беньяміна перекладено українською мовою вперше. Книжка складається умовно з трьох частин: твори Шарля Бодлєра: «Паризький сплін» (малі вірші в прозі), «Художник сучасного життя»; два есеї Вальтера Беньяміна: «Париж, столиця ХІХ століття» та «Париж епохи Другої імперії у Бодлєра»; передмова Тетяни Огаркової «Мистецтво Бодлєра». Структура збірника викликає змішані враження. Позитив очевидний: нарешті Бодлєрові та Беньямінові тексти перекладено українською і видано під однією обкладинкою. Неґатив? Про це згодом.

«Паризький сплін» Бодлєра складається з п’ятдесяти фраґментів (авторський задум полягав у написанні ста віршів), вступу й епілогу, над якими він працював майже десять років і які було видано вже після поетової смерти. За життя було опубліковано декілька текстів у «Le Figaro» (яка 1857 року почала переслідувати «Квіти зла» і в якій 1863 року вийде стаття «Художник сучасного життя»), «Revue de Paris» і «La Presse». Про що «Паризький сплін»? Про місто і про тих, хто його наповнює, зіткнення бідних і багатих, чоловіків і жінок, Я та Іншого, про те, що зветься modernite. Сам автор в адресованій Арсенові Усе передмові зауважує, що текст варто сприймати крізь призму його фраґментарности, що послідовність розташування уривків є довільною і читання з будь-якої частини створить нові сенси. Саме цю фраґментарність деконструює Жак Дерида в праці «Дарувати час» (1991), виводячи на перший план передмову (та її чернетку) і вірш «Фальшива монета», обігруючи фіґуру змії та проблематику дару. Окрім передмови, яка справді демонструє базове прочитання тексту (автор одразу пояснює, як його читати, що водночас створює бар’єри і надає свободу), можна виділити вірш «П’янійте». «Завжди треба бути п’яним. У цьому все: то єдина умова. Щоб не відчувати жахливого тягаря Часу, що тисне нам на плечі й пригинає до землі, слід п’яніти без перепочинку. // Чим? Вином, поезією або істиною – чим завгодно. Лише п’янійте!» – в цих словах закладено найповніший комплекс сенсів «Паризького спліну» і, що важливо, тут є місце для подальших інтерпретацій.

Есей «Художник сучасного життя» було дописано 1863 року. Його присвячено художникові та Бодлєровому другові Константену Ґісу, якого поет у тексті позначає ініціялами К. Ґ. (друг не любив публічности і зайвої уваги до себе). Есей складається з тринадцяти частин, покликаних розкрити таланти К. Ґ. Водночас автор вимальовує цілу культурологічну палітру сучасности: мода, дендизм, мистецтво, макіяж, жінка тощо. Загальний меседж можна передати словами про побудову нової естетики: «раціональної й історичної теорії краси на противагу теорії краси єдиної й абсолютної».

Вальтер Беньямін – визнаний фахівець із творчости Бодлєра, йому належить німецький переклад «Паризьких картин» (одна з частин «Квітів зла»), передмовою до яких є класичний текст «Завдання перекладача» (1923). Німецький мислитель планував написати книжку «Шарль Бодлєр. Поет в епоху зрілого капіталізму», задум вдалося втілити частково. Есеї «Париж епохи Другої імперії у Бодлєра» (1938), «Про деякі мотиви у Бодлєра» (1939–1940), також залишилися чернетки, названі «Центральний парк» (1938–1939). Крім того, можна назвати нотатки: «Baudelaire II, III» (1921–1922), «Notes sur les Tableaux parisiens de Baudelaire» (1939) тощо. Більшість текстів про Бодлєра мали стосунок до Беньямінового замислу, що його він назвав «Пасажі» (1927–1940). До класичного корпусу Беньямінових текстів про Бодлєра не входить стаття «Париж, столиця ХІХ століття» (1935; тема Парижа виринає в багатьох Беньямінових текстах), хоч вона й містить інформацію, присвячену французькому поетові. Було би доречніше замість цього останнього тексту розмістити, наприклад, «Центральний парк», а замість передмови Огаркової – «Завдання перекладача».

Пара Бодлєр–Беньямін виглядає спокусливо (за відомої логічної побудови текстів). Але про Бодлєра писали не менш вагомі автори: Марсель Пруст, Поль Валєрі, Жан-Поль Сартр, Жак Дерида, Філіп Солерс, Ів Бонфуа. Сартрів есей «Бодлєр» (1947) навіть більше нагадує поетів сплін, ніж тексти марксиста Беньяміна. На відміну від Беньяміна, Сартр робить психоаналітично-екзистенційний розтин Бодлєра, не зосереджуючись на біографії чи перипетіях епохи. До того ж Сартрів есей знов-таки є передмовою до бодлєрівських «Ecrits intimes» (1946), це ж стосується і тексту Валєрі «Становище Бодлєра» (1924). Не менш цікаво було би почитати в українському перекладі спогади Бодлєрового друга, фотографа Надара (якому належать знамениті світлини поета). Зрештою, пару Бодлєрові з легкістю міг би скласти Едґар По з оповіданням «Людина натовпу».

Концептуальна роль передмови Огаркової залишається загадковою, до цього додаються певні суперечності в самому тексті: авторка пише, що Бодлєр був «спадкоємцем-мільйонером» – і тут бажано подати посилання, адже, наприклад, у біографіях авторства Анрі Труая і Жана Батиста Бароняна фіґурують скромніші цифри; також зазначено, що Бодлєрова ідея про денді «вочевидь живила ніцшеанську ідею надлюдини», хоча перед тим вказано, що Фридрих Ніцше прочитав Бодлєрів щоденник 1887 року, а ідею надлюдини Ніцше постулює в першій частині «Так говорив Заратустра», виданій 1883 року.

Сам факт перекладу чотирьох ориґінальних текстів – безумовний плюс. Та виникає безліч запитань. Чому в пару до «Паризького спліну» з його особливою атмосферою, мовою, побудовою і сенсами поставлено есей «Художник сучасного життя»? Ідеться не про те, що есей слабкий чи не гідний бути перекладеним, а про те, що за аурою (термін Беньяміна) було би доречніше вмістити щоденникові нотатки «Моє оголене серце» чи «Феєрверки». Іншими словами, попри культурологічне навантаження тексту (зокрема, автор майстерно демонструє прийоми з «читання» живопису), «Художник сучасного життя» присвячено конкретній постаті, і з огляду на це вибудовується сприйняття.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ярослава Тимощук ・ Червень 2017
Більшість історій розповідають про власників бізнесу, заняття яких прижилися на новому ґрунті, або...
Олег Коцарев ・ Березень 2017
Cпогади про 1917–1918 роки останнього гетьмана України Павла Скоропадського перевидано в такий...

Розділи рецензій