Арсєній Роґінський, Вольфґанґ Айхведе, Ґерд Кьонен. Osteuropa, 2017, № 11–12. Streiflichter. Der Terror, die Wahrheit und das Recht

Квітень 2019
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
172 переглядів

Число присвячено пам’яті російського історика, правозахисника і громадського діяча, голови правління Міжнародного історико-просвітницького, правозахисного та благодійного товариства «Меморіял» (1996–2017) Арсєнія Роґінського. Публікації про нього чергуються з текстами його статтей, виступів, інтерв’ю.

Називаючи Роґінського піонером просвітництва і примирення, історик Вольфґанґ Айхведе стверджує, що його пристрастю були пошуки історичної правди в усіх її суперечностях. Уважаючи, що притаманні совєтській історіографії маніпуляції та цензура можуть спричинити забуття цілих епох, правозахисник постійно шукав нові способи збору матеріялу.

В автобіографічних спогадах «Правда і право», вперше опублікованих у журналі «Карта» (1996), Роґінський розповідає про свій життєвий шлях, боротьбу за повернення із забуття імен жертв більшовицьких репресій. Він рано познайомився з деспотизмом і державним насильством: його батька було засуджено до позбавлення волі й заслання. Батькова втаємничена смерть загострила чутливість Роґінського до брехні та страху як засобів, завдяки яким влада тримає народ під контролем. Після навчання у Юрія Лотмана його зацікавив пошук правди в минулому. Роґінський був причетний до появи самвидавних збірників історичних праць «Пам’ять», тому привернув до себе увагу совєтських спецслужб. 1981 року його було заарештовано й засуджено до чотирьох років позбавлення волі. Тепер він сам був змушений здійснити подорож у світ таборів. Політичні потрясіння, які розпочалися в СССР із початком перебудови, дали Роґінському змогу разом із однодумцями заснувати «Меморіял».

Своє останнє слово перед судом (1981) Роґінський присвятив становищу історика в Совєтському Союзі. За його словами, система доступу до архівів обмежує історичні дослідження. Звуження доступу до автентичних джерел створює основу для неправдивих або навмисно спотворених інтерпретацій історії.

Широка громадськість може лише здогадуватися про боротьбу за пам’ять, яку вели Роґінський і «Меморіял» від 1988 року, – переконаний історик і публіцист Ґерд Кьонен. У своїй наполегливості в поверненні пам’яті про жертв режиму Роґінський наслідував приклад есерів, народників і меншовиків, які перебували в ув’язненні на початку більшовицького правління: залишався непохитним.

У спільній статті Роґінського й історика та правозахисника Нікіти Охотіна йдеться про архіви КҐБ СССР. Від часу публікації «Архіпелагу ҐУЛАҐ» Солженіцина головною вимогою совєтських дисидентів було відкриття архівів КҐБ. 24 серпня 1991 року президент Боріс Єльцин підписав указ про передання архівів КПСС і КҐБ на зберігання до державних архівних установ. Спеціяльні комісії мали вреґулювати процес передання документів, а також визначити умови доступу і їх використання. Та виявилося, що відкриття архівів КҐБ можливе лише за умови всеосяжної реформи органів державної безпеки.

Історик і правозахисник Нікіта Пєтров пише, що розроблену 1991 року реформу архівного управління відкрито саботували. Нині архівну систему Росії знову контролюють спецслужби. Як і в минулому, вони одноосібно вирішують, як документи повинні зберігатися і використовуватися. Крім того, було посилено вимоги до розсекречення та опублікування документів.

У статті Роґінського «Фраґментована пам’ять. Сталін і сталінізм у сучасній Росії», в основі якої лежить текст виступу автора на міжнародній конференції «Історія сталінізму. Підсумки та проблеми вивчення» (Москва, 2008), зазначено, що росіяни ідеалізують Сталіна і його епоху. Скажімо, згадуючи Сталіна у зв’язку з війною, наголошують, що «батько народів» зробив усе для перемоги. Коли ж говорять про Великий терор, зосереджують увагу на його жертвах, а злочини і злочинці перебувають на задньому плані. Це пов’язано, з одного боку, з відсутністю правових підстав для кримінального переслідування катів сталінської епохи, а з другого – зі складністю розмежування катів і жертв.

У розмові з актором і телеведучим Іваном Урґантом Роґінський розповідає про акцію «Повернення імен», яку щороку 29 жовтня «Меморіял» влаштовує на Луб’янській площі в Москві, щоб ушанувати жертв репресій. Її учасники читають уголос імена осіб, яких було позбавлено життя під час терору, запалюють свічки. У такий спосіб жертвам репресій повернено гідність і невилучне право кожної людини, в якому сталінський режим їм відмовив, – на власне ім’я та могилу.

Спільну публікацію Роґінського й історикині та правозахисниці Єлєни Жемкової присвячено репресивній діяльності більшовицького режиму й реабілітації жертв репресій 1930-х років. Реабілітація мільйонів жертв розпочалася після смерти Сталіна і набула особливого розмаху в часи перебудови. Від кінця 1991 року вона триває на основі закону, який донині практично не змінився. Проте наразі реабілітовано не всіх жертв, а ті з них, хто досі живий, отримують незначну соціяльну допомогу від держави, яка розглядає історію як засіб досягнення власної мети. Громадськість інколи проявляє співчуття, але загалом їй байдуже.

Життя Роґінського визначив табір, – переконаний спеціяльний радник «Меморіялу» Єнс Зиґерт. Покладаючи значні сподівання на Росію, яку очолював Єльцин, Роґінський не утримався від критики влади за обстріл Білого дому та розв’язання Першої російсько-чеченської війни. Це створило йому безліч ворогів, проте ніхто з них не сумнівався в його чесності й порядності.

У виступі з нагоди присудження Міжнародному товариству «Меморіял» премії «Pax Christi» (2013) Роґінський розповів про місію товариства, особливості історичної політики РФ від початку правління Владіміра Путіна, а також альтернативу ідеї «загальнонаціональної вини» за терор. За його словами, історична політика Росії найменше сприяє розумінню терору як системного явища, як злочину держави проти особистости. Її звернено на так зване «патріотичне виховання», зміцнення державної влади, утвердження ідеї її звісної правоти.

У розмові з кореспондентом «Новой газеты» Нікітою Ґіріним обвинувачений у «використанні неповнолітньої прийомної доньки для виготовлення порнографії» історик, першовідкривач низки масових поховань жертв сталінських репресій Юрій Дмітрієв розповідає про перебування в слідчому ізоляторі, психіятричне обстеження, свою книжку про спецпоселенців у Карелії та власний життєвий шлях.

Психологиня і психоаналітикиня Анна Лєщинська-Кьонен пише про студентські протести 1968 року в Польщі, що відбулися внаслідок наступу на національну культуру. Офіційна пропаґанда представила їх як результат підступу «сіоністських» ворогів ПНР. Як наслідок, у Польщі стався вибух антисемітизму, замаскованого під антисіонізм, і близько 15 тисяч польських євреїв були змушені виїхати з країни.

Навіть через сорок років після «Німецької осені» деякі пов’язані з нею питання є відкритими, як стверджує історик Іґнац Лозо. Серед них те, чи підтримував КҐБ терористичні організації, що діяли на Заході під час «холодної війни». Від часу появи книжки Клер Стерлінґ «Терористична мережа» (1981) побутує думка, що німецька ліворадикальна «Фракція Червоної армії» отримувала допомогу від Москви. Та цю тезу не обґрунтовано. Сприяння процесам розрядки, посилення безпеки та налагодження співробітництва в Европі, як і боротьба з тероризмом у самому СССР напередодні Літніх Олімпійських ігор 1980 року, були в пріоритеті для Москви.

Евразійство 1920-х років, за словами літературознавця і літературного критика Іллі Кукуліна, розуміло «Евразію» як політичний, культурний та інтелектуальний антипод західного світу. Після розпаду Совєтського Союзу ця концепція пережила відродження і знову набула імперських, антизахідних рис. Та пізніше окремі інтелектуали переосмислили її. Етнонаціональна мобілізація в Росії призвела до того, що «Евразія» стала протилежністю «русского мира». Тепер її ідея полягає в заміні гегемонічних прагнень росіян на ідею постімперського мультикультурного простору.

Нерозривний зв’язок футболу і політики та суспільства наголошують філософ, соціолог Томаш Сагай та історик Даріуш Войташин. На їхній погляд, футбол у Польщі є засобом національної мобілізації, а також формування індивідуальної та колективної ідентичностей. Коли в часи ПНР футбольні вболівальники використовували стадіони, щоб критикувати режим і висловлювати свої демократичні погляди, сьогодні на них порядкують антидемократичні сили.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Олег Коцарев ・ Лютий 2018
Беззаперечним центральним матеріялом випуску є фраґмент книжки спогадів письменника, критика,...
Юлія Бентя ・ Березень 2016
«Відчужені. Росія і Захід у 2015 році» — так називається березневе число часопису «Osteuropa», у...

Розділи рецензій