Анда Ротенберґ, Софія Бан, Ева Ковач та ін. Osteuropa. 2016, № 6–7. Sinnbild. Zur Zerstörung von Mensch und Gesellschaft

Червень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
272 переглядів

256 Seiten, 70 Abbildungen Preis: 20,00 €

У центрі уваги авторів числа вкотре опиняються Україна та її сусіди. У першому розділі простежено руйнівний вплив війни на людське тіло та свідомість. Мистецтвознавиця Анда Ротенберґ у статті «Отроцтво, війна, травма» стверджує, що Друга світова війна залишила глибокий відбиток на житті й творчості трьох польських митців: Аліни Шапошніков, Анджея Врублєвського та Анджея Вайди. Скульпторка, художник і режисер були підлітками у роки війни, і кожен по-своєму сприйняв і відобразив її жахи.

У статті професорки американістики Софії Бан «Відвойоване тіло. Два фільми про історію та справжність» зазначено, що світлина Лі Мілер у ванній Гітлера (1945) відкриває довгу серію кінемато- і фотографічних реакцій на нищівну війну та Голокост, у центрі яких — тіло. Обговорення війни та її наслідків продовжують художній фільм Ласло Немеша «Син Саула» (2015) та польська документально-фантастична стрічка «Варшавське повстання» (2014). Перший розповідає історію відвоювання тіла і має на меті символічне відвоювання історії. Друга, ґрунтована на поєднаних із музикою колоризованих ориґінальних кадрах 1944 року, також покликана відроджувати історію.

Сором і почуття провини можуть дати поштовх формуванню жіночої та етнічної ідентичности. Це демонструють історії життя єврейки Рози, яка вижила в Авшвіці, та ромки Марі, стерилізованої без її відома 1970 року, про що у статті «Сексуальне насильство і травма» пише соціологиня Ева Ковач.

Наступний корпус публікацій присвячено кризі лібералізму в Польщі. Директор Европейського центру солідарности у Ґданську Басил Керський у розмові з редактором часопису «Osteuropa» Фолькером Вайхзелем стверджує, що владна партія Польщі «Право і справедливість» переформатовує державу. До сьогодні бастіонами опору національно-консервативній історичній та культурній політиці ПіС були воєводства і муніципалітети. Тепер принципи поділу влади та плюралізму медій перебувають у Польщі в небезпеці.

Себастіян Плоченнік зауважує, що економіка Польщі динамічно зростала впродовж двох минулих десятиліть, проте не подолала відставання від західноевропейських економік. Поляки вважають, що держава потрапила у «пастку середнього прибутку». Польський уряд, що його сформувала ПіС у листопаді 2015 року (у автора помилково названо жовтень 2015-го), прагне уникнути стаґнації за допомогою справедливішої економічної моделі, у якій держава відіграватиме помітнішу роль.

Економіці Польщі присвячено й статтю заступниці міністра праці (1991–1994), державної секретарки в канцелярії президента Польщі (2010–2015) Ірени Вуйчицької «Ненадійні умови. Поляризація ринку праці Польщі». Авторка наголошує, що від часу вступу до ЕС економіка Польщі значно зросла. Рівень життя підвищився, безробіття — знизився, зокрема й завдяки більшій гнучкості ринку праці. Але це мало свою ціну: дедалі більше поляків працюють в умовах тимчасової зайнятости за «сміттєвими контрактами», які часто не відповідають мінімальним стандартам праці та соціяльному законодавству.

Донедавна кредити на нерухомість у швайцарських франках були дуже популярні в країнах східної частини Центральної Европи, пише соціологиня Ева Домбровська у статті «Проблемні кредити. ПіС та франкові борги поляків». Лише в Польщі їх було видано близько 700 тисяч. Фінансова криза 2008–2009 років призвела до підвищення курсу франка. Багатьом полякам стало складно сплачувати позики, а рішення Національного банку Швайцарії відмовитися від прив’язки курсу франка до евро спровокувало паніку. Під час передвиборної аґітації ПіС обіцяла вирішити проблему франкових кредитів. Оскільки її прихильники серед «франковіце», які становлять відносно заможну частину польського суспільства, перебувають у меншості, вирішення цієї проблеми для партії є вкрай важливим.

Третій розділ сформовано з публікацій про репресії в Росії та Білорусі. Манфред Запер і Фолькер Вайхзель у редакційному повідомленні «Руйнування суспільства» вказують на посилення репресивної політики російської влади щодо нелояльних до неї центрів, рухів та організацій; окреслюють механізми боротьби режиму з опозицією; визначають роль у цьому процесі Федерального закону РФ «Про іноземних аґентів». Тут подано карту географічного розподілу неурядових організацій РФ, внесених до реєстру «іноземних аґентів» (всього 46 організацій станом на 20.10.2016). Журналіст Єнс Зиґерт у статті «Російська спіраль репресій. Судовий процес над Валентиною Череватенко (“Жінки Дону”)» зазначає, що кримінальне провадження проти багаторічної голови недержавної організації «Жінки Дону» триває. Їй загрожує два роки позбавлення волі. Згаданий закон, на думку автора, потрібен російській владі для подальшого розкручування маховика репресій.

У Білорусі режим Лукашенка завдав іще одного удару по незалежній науці, як заявляє журналіст Інґо Петц («Контролюючи майбутнє. Кінець незалежної соціології в Білорусі»). Незалежний інститут соціяльно-економічних та політичних досліджень тимчасово припиняє роботу після зловмисної наклепницької кампанії на державному телебаченні.

Політологиня Констанце Юнґлінґ у статті «Російська політика: сміливість критики. Уроки чеченської війни» стверджує, що відколи відносини між Росією та Заходом були такі ж погані, як тепер, минуло три десятиліття. Причиною їхнього погіршення стали анексія Криму та війна на Донбасі. Під час другої чеченської війни критика порушень прав людини подекуди мала негайний ефект, проте сьогодні цього не випадає очікувати.

У публікаціях четвертого розділу часопису розглянуто реалії сучасної України. Статтю історика Андрія Портнова присвячено питанню сприйняття Донбасу серед української інтеліґенції. Автор наголошує, що обговорення Донбасу між українців ніколи не було позбавлено стереотипів. Після анексії Криму та початку війни судження про Донбас стали гостріші. Зокрема, західноукраїнська інтеліґенція розцінює його жителів як «інших» та «чужинців». Такий підхід, з одного боку, виправдовує їхнє вилучення зі складу держави, а з другого — слугує формуванню власної ідентичности. На думку Портнова, важливо відповісти на запитання: що робить громадянина громадянином — його належність до політичної нації чи до етнічної?

Історикиня і соціологиня Оксана Міхеєва у статті «Самооцінка у процесі перетворення. Донецька і Луганська “народні республіки” та їхні бійці» зазначає, що самооцінка населення сходу України зазнає змін. Місцеві жителі перебувають у стані кризи ідентичности. Після років насильства вони бачать, що їхня батьківщина не буде частиною Росії. А повертатися в Україну вони не хочуть. Заморожений конфлікт посилює їхню реґіональну свідомість, яка має ізоляціоністські риси. Керівництво квазидержавних утворень та члени «народних ополчень» дедалі частіше говорять про «націю Донбасу» чи «народ Луганська».

У колективній статті команди сайту Stopfake. org Євгена Федченка, Вікторії Романюк та Марії Жданової ідеться про протидію російській пропаґанді, чим і займається проєкт «Stopfake», що його створили в березні 2014 року викладачі та студенти Могилянської школи журналістики НаУКМА задля боротьби з неправдивою інформацією про події в Україні. Сьогодні на ньому розміщено відомості про понад тисячу випадків маніпулювання інформацією в російських джерелах.

Останній розділ містить публікації з питань історичної політики. Жоден інший символ Холодної війни не є настільки ж відомим, як ядерний гриб, — пише історик Андрес Ренер («Глобальний образ Холодної війни? Ядерний гриб і совєтська ядерна культура»). Тривалий час у совєтських медіях на нього було накладено табу. Ситуація змінилася наприкінці 1950-х, коли мирне використання ядерної енергії було покладено в основу совєтської науки, політики та пропаґанди. Ядерний гриб з’явився в медіях завдяки міжнародному молодіжному рухові. Вперше його було використано у совєтській кампанії за заборону випробувань ядерної зброї.

Генінґ Лавтеншлеґер, Мориц Зорґ та Макс Трекер, автори статті «Совєтський за формою, “узбецький” за змістом. Історична політика і музеєфікація в Узбекистані», переконані, що оцінка, яку Узбекистан дає своєму совєтському минулому, суперечлива. З одного боку, узбецькі еліти прагнуть відмежуватися від СССР. А з другого — далі контролюють державну політику й економіку. Режим робить спроби леґітимізувати національну незалежність та політичний порядок. Водночас у суспільстві відчутно істотну ностальгію за совєтським минулим. Історична політика і державні музеї Узбекистану представляють Совєтський Союз як продовження поневолення Центральної Азії, що його здійснювали за царизму, і наголошують, що узбеки завжди були здатні до культурного самоутвердження через протистояння іноземним пригноблювачам.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ростислав Загорулько ・ Лютий 2018
Число містить публікації, присвячені теперішній ситуації у країнах Східної Европи. Відкривають його...
Юлія Бентя ・ Березень 2016
«Відчужені. Росія і Захід у 2015 році» — так називається березневе число часопису «Osteuropa», у...

Розділи рецензій