Томас Бремер, Вера Демель, Карін Роґальська.... Osteuropa. 2016, № 3. Fallstudien. Ukraine, Russland, Tschechien

Січень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
213 переглядів

Україна і Росія перебувають у центрі уваги авторів чергового числа часопису.

Доктор богослов’я, професор Мюнстерського університету і Московського інженерно-фізичного інституту Томас Бремер у статті «Концепція дифузії. Російська православна церква та “русский мир”» зауважує, що в Росії впродовж останніх років пропаґують ідею особливої «російської цивілізації». Утім, концепт «русского мира», що його активно підтримує РПЦ, іще доволі нечіткий, а найчастіше згадувані його елементи нерідко суперечать один одному. Зокрема, спроби згуртувати росіян довкола російської мови та культури як основних ознак їхньої національної окремішности суперечать небажанню РПЦ обмежувати «русский мир» національними рамками.

Об’єктом статті студентки Берлінського університету ім. Гумбольдта Вери Демель є георгіївська стрічка. Авторка простежує її шлях від складової частини імперської військової нагороди (Ордена Святого Георгія) до ознаки режиму Владіміра Путіна. Від 2005 року георгіївська стрічка є символом, що покликаний нагадувати росіянам про перемогу у Великій Вітчизняній війні (авторка вживає саме цей термін). Розпізнавальним знаком прихильників путінського режиму, за спостереженням Демель, стрічка стала під час народних протестів проти масових фальсифікацій на виборах до Державної Думи РФ узимку 2011–2012 років. У сучасній Україні після лютневих подій 2014 року стрічка є символом спротиву «другій Помаранчевій революції», яку її супротивники розцінюють як захоплення влади, що його здійснила «фашистська хунта».

У статті наукового працівника Празького інституту міжнародних відносин, головного редактора журналу «Mezinarodni vztahy» Віта Бенеша «Марґінальність чи самомарґіналізація? “Міжнародні відносини”: наука, політика і політика в галузі науки у Чеській Республіці» сказано, що чимало чеських політиків уважають свою державу замалою та недостатньо впливовою. Закріплюють цей погляд структуралістські теорії міжнародних відносин. Ідея про домінування великих держав відбивається навіть у місцевій науці. На авторову думку, головним наслідком постійних скарг представників чеських політичних і наукових кіл на марґінальність їхньої держави є її поступова самомарґіналізація.

Статтю публіцистки та корпоративної юристки Карін Роґальської присвячено аналізу політичного життя сучасної Словаччини. Авторка зазначає, що після виборів до словацького парламенту в лютому 2016 року популістська політична партія лівого спрямування «Смер-СД» знову стала в ньому найвпливовішою силою, отримавши, однак, найменшу від 2002 року кількість місць. Вона могла сформувати новий уряд лише в коаліції з іншими парламентськими партіями. Саме тому лідер «Смер-СД» Роберт Фіцо намагався всіляко стримувати свою ксенофобську риторику. Висловивши прихильність до ЕС, новосформований коаліційний уряд не змінив курсу попередньої влади на заперечення европейської системи квот для розподілу біженців.

Упродовж десятиліть питання про примусову працю відігравало другорядну роль у переосмисленні німецької історії часів націонал-соціялізму, стверджує історикиня та етнологиня, наукова працівниця Центру історичних досліджень у Берліні Польської академії наук Катажина Воняк («Запізніле визнання. Місцева пам’ять про нацистську примусову працю»). І тільки у 1990-х роках завдяки громадянам, які переймалися місцевою історією, воно поступово проникло у суспільну свідомість. Наприклад, 1993 року один із німецьких студентів присвятив свою курсову роботу історії страченого у 1944 році цванґсарбайтера з Польщі Міхала Квіка. Її результатом стало встановлення меморіялу на місці загибелі робітника у баварській комуні Афінґ і започаткування німецько-польського міського партнерства.

Науковий працівник Берлінського науково-дослідного відділу Мюнхенського інституту сучасної історії Флоріян Петерс у статті «Червоний мак замість червоної зірки. “Декомунізація” історичної культури в Україні» торкається питання ревізії комуністичного минулого в нашій державі. На його думку, демонтування пам’ятників комуністичним діячам, перейменування вулиць та населених пунктів, відкриття архівів совєтських органів безпеки повинно европеїзувати пам’ять українців. Цьому загрожує некритичний підхід до оцінки українського національного руху, особливо до діяльности ОУН та УПА, які також чинили злочини у роки Другої світової війни.

У статті історика Ґергарда Симона «Прощавай, Лєніне! Україна забороняє комуністичну символіку» сказано, що наша держава нині переживає декомунізацію громадського простору. Запроваджено відповідальність за пропаґанду комуністичного режиму, публічне демонстрування його символіки. Бійців УПА зрівняно у правах із совєтськими ветеранами. Відкрито архіви репресивних органів комуністичного режиму. Усе це, на погляд автора, є нічим іншим, як надолуженням того, що відбулося у східній частині Центральної та у Південно-Східній Европі після 1989 року.

Статтю політолога Корнеліюса Фризендорфа (Франкфуртський університет ім. Й. В. Ґете, Франкфуртський інститут досліджень миру) присвячено реформуванню правоохоронної системи України, його проблемам і перспективам. Автор зазначає, що від часів Евромайдану реформатори всередині і за межами нашої держави намагаються зробити з дискредитованої вітчизняної міліції дружній до громадян орган виконавчої влади. Підвалини для цього було закладено 2015 року ухваленням Закону «Про Національну поліцію» та запуском нової патрульної поліції в низці українських міст. Серед основних чинників, які гальмують перебіг реформи, дослідник називає опір з боку незацікавлених у ній старих кадрів, а також інституційне, економічне та військове середовище в Україні.

Культуролог, науковий працівник Німецького історичного інституту у Варшаві Фелікс Акерман стверджує, що литовське суспільство виявило більше зацікавлености до Евромайдану в Україні, ніж може здатися на перший погляд («Оновлений досвід насильства. Історична політика Литви та війна Росії в Україні»). Анексія Криму, яку здійснила Росія, та її військова інтервенція в Східну Україну викликали у литовців побоювання реалізації подібного сценарію в Балтійському реґіоні, змінили їхнє самоусвідомлення історії власної держави. Тому-то нині спостерігається загострення і релятивізація позицій учасників місцевих громадських дебатів із приводу німецької та совєтської влад. На думку автора, історія і пам’ять стають своєрідним проєкційним екраном, який відображає сучасний політичний конфлікт із Росією.

У статті маґістрантки відділення суспільних наук Берлінського університету ім. Гумбольдта Ани Лени Вернер проаналізовано позицію німецьких друкованих медій щодо подій в Україні. Зазначено, зокрема, що праві («Junge Freiheit») та ліві («Junge Welt») медії називають США як головного винуватця війни в Україні. При цьому вони навряд чи бачать різницю між політичною і фінансовою підтримкою нового українського уряду та збройною аґресією проти України. На думку іншої маґістрантки цього ж університету, Лізи Бюрман, карикатури на російську анексію Криму, вміщені на сторінках німецьких щоденних газет «Suddeutsche Zeitung», «Frankfurter Allgemeine Zeitung» і «Tagesspiegel», представляють диференційований образ Росії («Модифіковані стереотипи. Росія і анексія Криму в карикатурах»). Їхні автори не можуть обійтися без історичних стереотипів, часто-густо іронізують із російської загрози, яку зображають.

Завершує число стаття соціологині Еви Домбровської (проєктна група «Політична економія і транснаціональне управління», Амстердамський університет) «Санкції та “патріотичний” поворот. Індустріяльна й інвестиційна політика Росії», що вже друкувалася в часописі «Osteuropa» (2015, № 11–12) без посилань на джерела. Це змусило редакцію журналу надрукувати текст повторно. У статті йдеться про те, що санкції Заходу вплинули на економіку Росії, посилили націоналізм та антизахідні настрої її населення, але не призвели до зміни вектора зовнішньої політики країни. За спостереженням авторки, економіка Росії дедалі більше дистанціюється від ліберальної парадигми на користь економічного націоналізму.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ростислав Загорулько ・ Лютий 2018
Число містить публікації, присвячені теперішній ситуації у країнах Східної Европи. Відкривають його...
Юлія Бентя ・ Березень 2016
«Відчужені. Росія і Захід у 2015 році» — так називається березневе число часопису «Osteuropa», у...

Розділи рецензій