Боріс Дубін, Андрей Арханґельський, Зузане Шпан.... Osteuropa, 2014, № 7. Auf Sendung. Moskau, Brussel, Berg-Karabach

Грудень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
128 переглядів

У липневому числі «У прямому етері. Москва, Брюсель, Нагірний Карабах» за епізодичними винятками йдеться лише про Росію: її політичну систему, економіку, медії та літературні тенденції. Відкриває часопис стаття «Влада, народ, маніпуляція. Рейтинґ Путіна та російське суспільство» московського соціолога, перекладача та культуролога Боріса Дубіна, який пішов із життя 20 серпня 2014 року. Якщо вірити опитуванням, Владімір Путін має вражаючу підтримку громадян. Однак цей рейтинґ більше говорить про стан політичної системи країни, де заведено маніпулювати думкою суспільства, ніж про реальну ситуацію. Московський оглядач Андрей Арханґельський пише про російські радіостанції, які довгий час були чи не єдиною нішею для професійної журналістської роботи, але від початку неоголошеної війни на сході України перейшли на службу до терористів («Покоління Ґіркіна. Неорадянський радикалізм на популярному радіо»). У двох статтях німецького експерта Роланда Ґетца йдеться про економічні санкції щодо Росії («Примус, стримування, сиґнал») та «нових лівих» («Майбутнє без минулого. Уроки пострадянського марксизму»). У першій, згадуючи про катастрофу пасажирського літака Малайзійських авіяліній у липні 2014 року, автор припускає, що Росія не надто вразлива економічно і навіть політично. Планувалося, що введення ембарґо на постачання зброї та нафтових технологій до Росії змусить Москву відмовитися від підтримки сепаратистів на сході України, чого не сталося після попереднього рішення заморозити рахунки й обмежити видання віз держслужбовцям РФ. Так чи так, санкції справляють радше демонстраційний ефект. У другій публікації Ґетц пов’язує російських «нових лівих», які вважають себе за пострадянських марксистів, із новонародженими «народними республіками» Донбасу. Втім, і вони не здатні запропонувати політичну систему, яка перешкодила би тому, аби нові диктатори захопили владу, та економічну модель нового гібриду соціялізму.

Ксенофобія — одна з найпекучіших проблем Росії, впевнена берлінська журналістка, історикиня та політологиня Зузане Шпан («Керована ксенофобія. Міґрація та національне питання в Росії»). Дві третини громадян РФ підтримують гасло «Росія для росіян» і бідкаються через «заболоченість» країни міґрантами. Розумна міґраційна політика могла би вирішити проблему модернізації промисловости, але ксенофобія, яку лідери Кремля використовують для консолідації влади, перешкоджає її впровадити.

Що робити зі східноевропейським банківським сектором, знає наукова співробітниця Німецького інституту економіки Гела Енґерер («Назад! Банки у Східній Европі»). Після кризи 2008–2009 років фінансові установи стримують кредитування, тоді як передумовою для його зростання могло би стати очищення балансів від проблемних кредитів. Окрім того, на часі створення об’єднання европейських банків з уніфікованим реґулюванням.

Усі нюанси конфлікту в Нагірному Карабасі спробувала з’ясувати група молодих науковців Гесенського фонду досліджень проблем миру та конфліктів: Азер Бабаєв, Ксєнія Ґруша та Вєра Роґова («“Справедливість” як глухий кут або вихід. Стратегії розв’язання конфліктів у Нагірному Карабасі»). Так, поняття справедливости важко уникнути у розмовах про конфлікти, проте нерідко це лише гальмує справу. У ситуації Нагірного Карабаху Вірменія обстоює право людей на самовизначення, Азербайджан — право територіяльної цілісности, причому обидві сторони, аби надати власним вимогам більшої леґітимности, покликаються на «історичну справедливість ». Це емоційно заряджає дискусію і обтяжує пошук балансу поміж суперечливими положеннями міжнародного права. Вихід лише один: спробувати забути про минуле і поглянути на справедливість із перспективи майбутнього.

Парадоксально близький за тематикою книжковий огляд професора Ляйпцизького університету Карлгайнца Каспера, що має назву «Майбутнє минулого. “Нове середньовіччя” у сучасному російському романі». У його центрі два твори: «Лавр» Євґенія Водолазкіна (лавреат І премії «Большая книга» 2013 року) та «Телурія» Владіміра Сорокіна (ІІ премія «Большая книга» 2014 року). На думку літературознавця, обидва романи стали ідейними спадкоємцями праці «Новое Средневековье. Размышление о судьбе России и Европы» Ніколая Бєрдяєва, і в обох серйозні російські прозаїки намагаються сховатися у вигаданому середньовіччі (у Сорокіна «середньовічною» стає середина ХХІ століття, але фактично це нічого не міняє), яке все одно, прямо чи опосередковано, править за дзеркало для літературного аналізу політично-ідеологічних конфліктів сучасности.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Олег Коцарев ・ Лютий 2018
Вірші Мандрик-Куйбіди, що складають основний матеріял книжки, лише підтверджують: ця постать має...
Юлія Ємець-Доброносова ・ Лютий 2018
Збірку можна було би назвати книжкою чотирьох пір року або різних настроїв. Спектр змін природи й...

Розділи рецензій