Ґергард Симон, Петра Штиков, Отто Люхтергандт.... Osteuropa, 2014, № 5–6. Zerreissprobe. Ukraine: Konflikt, Krise, Krieg

Грудень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
127 переглядів

Для назви чергового числа, присвяченого Україні, редакція берлінського часопису «Osteuropa» винайшла альтернативу традиційним трьом К (Kinder, Kuche, Kirche / діти, кухня, церква) — Konflikt, Krise, Krieg / конфлікт, криза, війна. Загалом тут немало й інших посилань на мітологію різних часів. Зокрема, після невеличкої редакційної передмови «Динаміка ескалації» надруковано «Десять тез про Україну» голови німецько-українського форуму Райнера Лінднера, які жанрово нагадують ніщо інше як Десять заповідей.

Травнево-червневе число справляє враження підсумкового. Поміж розгорнутими статтями науковців натрапляємо на докладну хроніку найновіших українських подій, поділену на дві частини. Перша, що охоплює двадцять обласних центрів країни (за винятком Донецька, Луганська, Харкова та Кіровограда), фіксує географію протестів проти владного режиму: від першого масового мітинґу на Майдані 24 листопада 2013 року до втечі Януковича з України 22 лютого 2014 року. Друга, у якій ідеться про міста Харківської, Луганської та Донецької областей (варто зауважити, що Кіровоград та АР Крим тут зовсім не згадано), перелічує події березня–травня, від приходу до влади Тимчасового уряду до псевдореферендуму 11 травня 2014 року. На додачу подано картографічну добірку, текст промови Путіна щодо кримського питання, яку він виголосив 18 травня 2014 року в Кремлі, факсимільні копії документів і величезну кількість актуальних світлин.

У формуванні авторського колективу числа простежуються дві тенденції. Насамперед це залучення поряд з істориками та політологами чималої кількости авторитетних фахівців із міжнародного права саме для юридичної оцінки анексії Криму, псевдореферендумів та подій на сході України, а також трьох відомих українських науковців, які відстежують ситуацію «зсередини».

Загальний аналіз подає німецький історик Ґергард Симон у статті «Колапс і новий початок. Українська революція та її вороги». Після обрання в. о. президента й тимчасового уряду в Україні з’явився шанс запобігти державній кризі та переорієнтувати зовнішню політику. Натомість через невизнання з боку російської верхівки нової української влади країна занурилася у хаос. Очевидно, що Москва має на меті повернути Україну до російської гегемонії. Мюнхенська політологиня Петра Штиков розцінює демократизацію та будівництво ефективної національної держави як процеси, що їх використовують еліти у боротьбі за владу та почасти конфліктують («Внутрішнє походження української кризи»). Якщо під час Помаранчевої революції ішлося передусім про демократію, то Евромайдан і сепаратизм актуалізували питання державности.

Кримська криза та боротьба за територіяльну цілісність України означають обмежене повернення до східно-західного протистояння в Европі, подібного до якого не було від кінця холодної війни та інтеґрації посткомуністичних країн до нової, паневропейської системи, як уважає професор права Гамбурзького університету Отто Люхтергандт («Кримська криза 2014 року в аспекті Конституції України та міжнародного законодавства»). Кремль, який прагне повністю контролювати пострадянський простір, відчув стратегічну загрозу від Майдану, що орієнтувався на ЕС. Москва відповідальна за незаконно анексований Крим, дестабілізацію України та перешкоджання її інтеґрації до західного світу. На продовження теми Ане Петерс у статті «Міжнародне законодавство про територіяльні референдуми на прикладі України 1991–2014 років» зазначає, що під час проведення кримського референдуму було зневажено навіть елементарні міжнародні правила. Удаване волевиявлення замаскувало військову окупацію Кримського півострова й подальшу анексію Росією.

Головний редактор московського часопису «Россия в глобальной политике» Фьодор Лук’янов уважає українські події питанням матчу-реваншу Росії в холодній війні. При цьому руйнування стосунків із Заходом не здається Москві надто високою ціною за перемогу («Перебудова’2014. Нова зовнішня політика Росії»). Сепаратистський заколот у людському вимірі розглядає російський соціолог та історик Ніколай Мітрохін («Транснаціональна провокація. Російські націоналісти і таємні аґенти в Україні»). За його даними, перша хвиля адептів сепаратизму складалася переважно із журналістів та місцевих політиків, інтеґрованих у керовану з Москви транснаціональну мережу неонацистів, неосталіністів та ультраправих. Згодом їхнє місце зайняли колишні солдати, які воювали в Афґаністані або Чечні, співробітники ҐРУ, СБУ, колишні українські міліціонери, козаки, праві радикали та молодь із України та Росії, що шукає пригод на неоголошеній війні.

Московського кореспондента німецької газети «Die Zeit» Йоганеса Фосвінкеля вражає абсурд новин російських телеканалів, у яких ідеться про Україну («Цинізм із журналістським обличчям. Російські медії, влада та Україна»). Ірина Солоненко, українська політологиня, яка нині мешкає в Берліні, зіставляє реакцію українських олігархів на Евромайдан і аналізує її причини («Силові стратегії. Олігархи та революція в Україні»). Дражлива тема федералізації перебуває в центрі дослідження «Децентралізація та субсидіярність. Опозиція до федералізації по-російському» українського політолога та публіциста Миколи Рябчука. На його думку, прихильники федералізації вбачають у ній шлях до розв’язання напруження між реґіонами, опоненти ж побоюються посилення відцентрових тенденцій. Натомість Київ має будувати дієві державні інституції та проводити реформи задля децентралізації і посилення самоврядування на місцевому й реґіональному рівнях. Мовного питання, традиційного механізму розхитування ситуації в країні торкається Володимир Кулик («Єдність та ідентичність. Мовна політика після Майдану»). Український політолог упевнений, що держава потребує нової мовної політики, точкою відліку якої мають стати права людини. Позитивне ставлення до мовного розмаїття та особливої ролі української мови як символу національної незалежности має бути основним елементом такої політики. Водночас украй важливо примирити російськомовних громадян і створити умови для підвищення знання та використання державної мови.

Дослідник історії Східної Европи Вільфрид Їльґе у статті «Історична політика на Майдані. Політична емансипація та національна гідність» зіставляє використання під час Евромайдану символіки ЕС, Запорізької Січі та ОУН. Участь різних релігійних спільнот в українському протестному русі відстежили історики Марґарет Цимерман та Міхаель Мельников («“Бог із нами!”. Українські церкви та Евромайдан»). Більшість духівництва вбачала своє місце «разом із народом». В опозиції перебувала лише частина УПЦ МП, тоді як протестантські кола демонстрували обережність.

Уважається, що Европа суттєво залежить від імпорту російського природного газу, проте Роланд Ґетц упевнений, що таке твердження хибне («Між страхом та мегаломанією. Газ і нафта як засоби політичного тиску»). Замість залежности варто говорити про взаємозалежність, адже зупинення постачання неминуче вплине й на економіку Росії.

Про роль медій в українській кризі розмірковує і берлінська журналістка Ґема Перцґен («Поглядаючи у бік Москви. Німецькі медії та Україна»). До подій Евромайдану ані репресивна політика Віктора Януковича, ані переговори Европейського Союзу з Україною щодо угоди про асоціяцію не цікавили німецьких медій. Криза, що раптово вибухнула, вимагала стрімких репортажів та відповідальної аналітики, проте німецькі редакції не надто успішно впоралися із цим завданням.

У статті «Такі далекі близькі родичі. Турки, татари, кримські татари» історика Заура Ґасимова українське питання постає в доволі незвичному ракурсі. Діяспора кримськотатарських інтелектуалів, що відіграє важливу роль у турецькому публічному просторі, виступає з відвертою критикою Росії. Туреччина не визнала анексію Криму, та разом із цим її позиція лишається поміркованою через охолодження відносин із ЕС і небажання псувати стосунки з Росією.

Глибоку кризу міжнародних відносин Штефан Майстер розглядає як нагоду для проведення ґрунтовної «роботи над помилками» («Уроки кризи. Україна, Росія та Европейський Союз»). Німеччина та ЕС мають використати всі важелі щодо кореґування ставлення до режиму Путіна, політики щодо України та довготермінової стратегії розвитку відносин із цими країнами.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ростислав Загорулько ・ Лютий 2018
Число містить публікації, присвячені теперішній ситуації у країнах Східної Европи. Відкривають його...
Юлія Бентя ・ Березень 2016
«Відчужені. Росія і Захід у 2015 році» — так називається березневе число часопису «Osteuropa», у...

Розділи рецензій