Йорґ Баберовскі, Дитрих Байрау, Марі-Яніне Калік... Osteuropa, 2014, № 2–4. Totentanz. Der Erste Weltkrieg im Osten Europas

Листопад 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
110 переглядів

Нині, коли весь світ згадує початок Першої світової війни, чимало дослідників і журналістів дивуються збігові подій 1914-го і 2014-го. Редактори часопису «Osteuropa» не стали винятком, що доводить передмова «Війна вчора і криза нині» до грубезного числа «Танець смерті. Перша світова війна у Східній Европі» про події сторічної давнини та їх нинішні наслідки.

Росія не була готова до такого великого потрясіння, вважає професор історії Східної Европи Берлінського університету імені Гумбольдта Йорґ Баберовскі («Початок кінця. Царська імперія під час Першої світової війни»). Війна, що розпочалася 1914 року, а завершилася фактично лише 1924-го, призвела до піднесення націоналізму, розв’язала оргії насильства та ознаменувала початок етнічних чисток. Біженець став емісаром нової доби. Все створюване з великими зусиллями впродовж трьох століть було зруйновано за декілька років. Росія відчула тоталітарну спокусу навести лад скрізь, де їй відмовлялися коритися.

Історик Тюбинґенського університету Дитрих Байрау звертає увагу на те, що в історіографії Східно-Центральної та Східної Европи досвід військового часу затьмарили заснування нових держав і більшовицька революція («Сцени війни. Досвід російського Східного фронту»). На жаль, Східний фронт не сформував міжнаціонального простору для спогадів, заповнюваного дуже повільно. Досвід солдатів і офіцерів — це інформація про спосіб виживання на фронті та в тилу, про зіткнення традиційного (багнети й шаблі) зі сучасним (кулемети й газові міни).

Історикиня з Мюнхена Марі-Яніне Калік пише про досі не завершений пошук тих, хто справді винен у вбивстві ерцґерцоґа Франца Фердинанда 28 серпня 1914 року в Сараєві («Найманка Сербія? Південні слов’яни та Перша світова війна: виправлене»). Покладання відповідальности за початок війни на Сербію безпідставне. Так, сербська військова розвідка могла допомогти вбивцям, але сербський уряд нічого про це не знав. Убивці, хоч і були обурені репресіями Габсбурзької монархії, не керувалися планом Великої Сербії.

Науковий співробітник берлінської фундації «Втеча, вигнання, примирення» Андреас Косерт стверджує, що для пересічного німця Перша світова війна — це насамперед Західний фронт: кровопролитні бої при Вердені й на Соммі, а також мітична битва під Ланґемарком («“І молотити вам тільки Русь”. Перша світова війна в Східній Прусії»). Та більшість забуває, що окупація, втеча, депортація, руйнування належать до колективного досвіду цілих реґіонів Східної Німеччини в 1914–1915 роках, що посприяли проривові німецької ідентичности.

Власне, війна сторічної давнини дала поштовх до формування багатьох національних держав. Еґберт Ян, політолог та історик Мангаймського університету, уточнює хроніку подій: від встановлення імперського світового порядку на Віденському конґресі до проголошення на вимогу США та совєтської Росії права націй на самовизначення («Вибухова сила права на самовизначення. Перша світова війна як каталізатор у формуванні національних держав»). Польські історики Влодзімєж Бородзєй і Мацєй Ґурни спростовують міт про патріотичний запал та ейфорію, з якими народи Европи начебто сприйняли початок війни («“На лінії вогню всі мають однакові права”. Про лояльність націй у Першу світову війну»).

Берлінський політолог Герфрид Мюнклер аналізує стратегію противників — Союзу Центральних Держав і Антанти («Гра з вогнем. “Політика революційної інфекції” в Першу світову війну»).

Український переклад статті німецького історика Ґвідо Гаусмана «Культура поразки. Перша світова війна в українській пам’яті» вміщено в минулому числі «Критики». Його колеґа Йохен Бьолер із Коледжу імені Імре Кертеса (Єна) в статті «Европейський “дикий Схід”. Досвід насильства у Східно-Центральній Европі 1917–1923 років» досліджує героїчні шляхи боротьби за незалежність, а також їх реґіональну та національну заплутаність. Той же аспект проблеми зачіпає московська історикиня Людміла Новікова («Континуум насильства. Північ Росії в 1914–1920 роках»).

Євреїв у російській армії (від 1827 року вони підлягали загальному військовому призову) вважали ненадійними й нездатними до боротьби, стверджує директор Міжнародного центру історії та соціології Другої світової війни та її наслідків московської Вищої школи економіки Олєґ Будніцький («Служба в лігві лева. Євреї в російській армії в Першу світову війну»). З початком Першої світової війни цей забобон ставав усе очевиднішим. Багатьох єврейських солдатів страчували за підозрою в саботажі або шпигунстві. Попри це, чимало євреїв пов’язували участь у війні з поліпшенням власного соціяльного становища.

Про поневіряння мільйонів европейців пише професор Манчестерського університету Пітер Ґетрел у статті «Війна, втеча, нація. Драма біженців у царській імперії та її наслідки, 1914–1920 роки», завершуючи її красномовною метафорою: селяни, ремісники, священики та дворяни залишали власні оселі, а додому поверталися вже латвійцями, поляками або вірменами. Литовську частину театру воєнних дій вивчив Томас Балкеліс, провідний науковий співробітник Історичного інституту Вільнюського університету («Демобілізація, ремобілізація. Паравійськові формування у Литві 1918–1920 років»).

В окупованій Польщі Союз Центральних Держав спершу був зацікавлений у тому, щоб запобігти етнічним конфліктам, і не планував «германізувати» країну, а його політика тимчасових рішень не була колоніяльною, вважає співробітник Німецького історичного інституту у Варшаві Штефан Ленштедт («Імперський порядок замість германізації. Союз Центральних Держав у Польському конґресі, 1915–1918 роки»).

Професор східноевропейської історії Університету Майнца імені Йогана Ґутенберґа Ян Кусбер розглядає дві моделі політичного устрою на тлі воєнних подій — імперію та національну державу («Війна як роздоріжжя. Дефектні імперії, дефектні національні держави»).

Мартін Шульце Вессель у статті «Релігія, династія та Перша світова війна. Російська імперія і Габсбурзька монархія» аналізує зв’язки релігії та політики, а також місце православної та католицької церков у імперських державних устроях. Історик із Неймеґенського університету імені Святого Радбода Утрехтського Альфонс Брюнінґ докладно спиняється на одному аспекті проблеми («Катастрофа та зміна епох. Перша світова війна та Російська православна церква»). Власне, російські теологи й до 1914 року виправдовували війни в Російській імперії, нагадує професор Мюнстерського університету, теолог Томас Бремер («Століття воєн. Російське православ’я, війна і мир»).

Серію мистецтвознавчих розвідок відкриває історикиня культури й мистецтва із Зеленоґурського університету Лідія Ґлучовська («“Чужа війна” і “нова держава”. Польське мистецтво 1914–1918 років»). Обставини війни в польському мистецтві породили дві протилежні тенденції: прагнення до радикальних змін і повернення до традицій.

У Росії пам’ять про Першу світову війну реанімували лише після розпаду СССР, відзначає професорка Інституту славістики Університету Отто Фридриха в Бамберґу Ада Раев («Фотографії забутих битв. Російське мистецтво від духу Першої світової війни»). Чимало документальних і художніх фільмів міжвоєнного періоду спростовують тезу, що совєтський кінематограф замовчував події Першої світової війни, пише історик Страсбурзького університету Алєксандр Зумпф («Знято. Перша світова війна в російському та совєтському кіні»).

Заключний блок дописів присвячено історіографії Першої світової війни. Професор новітньої історії Кельнського університету Йост Дюльфер в огляді «Заплановані спогади. Історичний бум довкола Першої світової війни» характеризує понад десять монографій, що вийшли друком цього або минулого року.

За совєтських часів Перша світова війна була мало досліджуваною темою, згадує петербурзький історик Боріс Колоніцький («Сто років без кінця. Совєтські історики та Перша світова війна»). В 1920-х у всьому звинувачували підлих імперіялістів, за Сталіна прославляли совєтську армію. Короткочасна свобода 1960-х зникла з приходом до влади Лєоніда Брєжнєва, а після вільних часів «перестройки» пам’ять про Першу світову війну слугувала конструюванню російської національної ідеї. Ще гірша ситуація з російськими підручниками, констатує керівник Центру з вивчення вітчизняної культури Інституту російської історії РАН Алєксандр Ґолубєв («Канонічно без канону. Перша світова війна в сучасних російських підручниках»).

Заключний розділ, із анотаціями на нові видання, відкриває рецензія Дитриха Байрау на антологію «За окопами» (Jenseits des Schutzengrabens… — Innsbruck, Wien, Bozen: Studien Verlag, 2013), що суттєво розширює знання про Східний фронт та армію Союзу Центральних Держав.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ростислав Загорулько ・ Лютий 2018
Число містить публікації, присвячені теперішній ситуації у країнах Східної Европи. Відкривають його...
Юлія Бентя ・ Березень 2016
«Відчужені. Росія і Захід у 2015 році» — так називається березневе число часопису «Osteuropa», у...

Розділи рецензій