Еґберт Ян, Гельмут Кеніґ, Анне Гартман... Osteuropa, 2014, № 11–12. Sehenden Auges. Europaische Gewaltgeschichten

Травень 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
175 переглядів

Останнє торішнє число часопису «Osteuropa», присвячене наслідкам двох світових воєн ХХ століття, має назву «Розплющити очі. Европейська історія насильства». Тож не дивно, що, за декількома винятками, авторами всіх уміщених тут статтей є відомі німецькі політологи й історики.

Століття від початку Першої світової війни дало чималу кількість найновіших академічних досліджень, констатує Еґберт Ян («Ніхто не залишає й сліду. Сторіччя дебатів з приводу того, хто винен у Першій світовій війні»). Десятиліттями у дебатах про причини війни панують взаємні звинувачення. Сучасні історики віддають перевагу термінові «відповідальність» або ж відступають від старої теорії, згідно з якою голови держав «вступили» у війну. Насправді, як упевнений Еґберт Ян, тогочасні політики цілком свідомо розв’язали низку двосторонніх воєн, яких у більшості випадків можна було уникнути.

Гельмут Кеніґ натомість переконаний: для розуміння Першої світової війни важливіше відповісти на питання, коли і як вона завершилася, аніж на те, як вона почалася («Політика і пам’ять. Сторіччя Першої світової війни»). Колективну пам’ять націй дослідник уміщує в контекст глобальної проблеми: як саме нації реаґують на драматичні події. Аналізуючи новітню історіографію, Йост Дюльфер у статті «Століття Першої світової війни. Погляд 2014 року» доводить, що пам’ять про війну ніде не вшановували більше, ніж у Німеччині.

Стаття Анне Гартман «Сталініст. Ліон Фойхтванґер у Москві 1937 року» відкриває тему Великого терору, який передував Другій світовій війні. Німецький письменник Ліон Фойхтванґер (на той час уже позбавлений німецького громадянства) провів у Радянському Союзі близько двох місяців, від грудня 1936 року до початку лютого 1937-го. Його прийняв Сталін, і він став очевидцем Другого Московського показового судового процесу — над «антирадянським троцькістським центром». Як свідчать подорожні нотатки, він переконаний у справедливості суду і формує загалом позитивний імідж СРСР. Донині Фойхтванґера звинувачують у сліпоті або зарозумілості. Лояльність до диктатора можна пояснити лише тим, що письменникові йдеться не про конкретну радянську дійсність, а про всесвітньо-історичне бачення «всемогутности розуму», заради чого Фойхтванґер був готовий до самоцензури.

Як продовження теми «Osteuropa» публікує вперше перекладену німецькою мовою статтю письменника та публіциста, в’язня ҐУЛАҐу Юлія Марґоліна (1900–1971) «Чи можна зіставляти гітлерівські та радянські табори» (1950). На його думку, гітлерівські та радянські табори не просто можна, а слід зіставляти, хоча не варто ототожнювати. В обох випадках маємо справу із пенітенціярними установами, де загинули мільйони людей. У примітках до публікації редактори часопису зазначають, що в Росії досі не видано повного зібрання творів Марґоліна. Натомість німецьке видавництво «Suhrkamp» 2013 року опублікувало переклад його автобіографічної прози «Подорож до країни зе-ка». Цій людині, яка зробила перший крок у формуванні сучасної теорії тоталітаризму, присвячено нарис Фелікса Шнеля «Крик проти забуття. Зіставлення ҐУЛАҐу та гітлерівських таборів, яке здійснив Юлій Марґолін».

У статті Штефана Авера «Голокост як белетристика. Від Анджея Вайди до Квентина Тарантино» йдеться про відображення подій Другої світової війни в кіні. Заведено вважати, що репрезентація Голокосту в засобах мистецтва практично неможлива, проте реальні факти це заперечують. Стрічка Анджея Вайди про польського лікаря Януша Корчака не приховує дилем, перед якими поставав її головний герой. Однак відкритий фінал і непохитна віра в силу просвітництва, на Аверову думку, можуть увести в оману. Натомість провокативний, історично некоректний фільм Квентина Тарантино «Безславні виродки» не приховує моральних суперечностей і завдяки цьому вивищується над пересічними зразками «кіна про Голокост».

Німецький телефільм 2013 року «Покоління війни» («Generation War») згадують Маґдалена Сариюш-Вольська і Каролін Пьорун («Пропущені дебати. “Покоління війни” у Німеччині та Польщі»). Стрічка розповідає про життя молодих німців під час Другої світової війни. Зняттю табу та початкові дискусії про минуле мало сприяти навмисне розмивання кордонів між художнім і документальним висловлюваннями. Проте насправді фільм і далі культивував клішовані стереотипи, а очікуваний міжнаціональний діялог не відбувся.

У решті текстів ідеться про відгомін воєнних подій у другій половині ХХ століття. Кристіан Веркмайстер у статті «Безумство і система. Психіятричні лікарні в пізньому СРСР» аналізує використання психіятрії як репресивного інструменту, до якого вдавався радянський уряд. Таке зловживання, що посилилося у 1970-х роках, не обмежувалося до політичних дисидентів, а охоплювало значно ширші верстви населення. Здорових людей примушували лікуватися в закритих закладах на підставі сумнівних діягнозів («уповільнена шизофренія») або судових вироків. Метою було не вилікувати пацієнта, а назавжди ізолювати його від суспільства.

За двадцять п’ять років після смерти Андрєя Сахарова здається, що про нього вже все сказано, як пише німецький журналіст Міхаель Генель («Між усіма стільцями. Гуманіст Андрєй Сахаров нагадує»). Для одних він святий, для других — зрадник чи баламут. Дивно, що його доробок досі чекає на справжній критичний аналіз, адже за ступенем усвідомлення особистої свободи та відповідальности Сахаров є зразком для наслідування.

Дослідники протистояння минулого, сталінізму, сучасної ситуації з правами людини в Росії не можуть обійти увагою товариство «Меморіял», упевнена московська політологиня Євґенія Льозіна («“Меморіял” та його історія. Російська історична пам’ять»). Проте, попри всі здобутки організації, досі офіційно не засуджено використання в радянській державі терору проти власних громадян, не проведено люстрації осіб, причетних до злочинів. Усе це неможливо через політичний клімат. Авторитарна держава не лише визначає межі історичних досліджень, а й намагається класифікувати такі організації як «іноземних аґентів».

У традиційному огляді книжок, протягом 2014 року перекладених німецькою мовою з російської, Карлгайнц Каспер аналізує двадцять п’ять позицій. Дві третини з них перекладено вперше, і лише у творах Аркадія Бабченка («Операція “Життя” триває»), Аліси Ґанієвої («Святкова гора») та Андрія Куркова («Український щоденник») ідеться про сучасність. Роман Єлєни Катішонок «Коли йде геть людина» закінчується розпадом Радянського Союзу, а збірку оповідань «Помідори» Ріда Ґрачова просякнуто духом «відлиги». Німецького літературознавця вразила художня сила вперше перекладених книжок початку ХХ століття. Це «Петербурзький щоденник» Зінаіди Ґіппіус, «Спогади» Теффі, «Вечір у Клер» Ґайто Ґазданова, «Літаючий пролетарій» Владіміра Маяковського. Нові переклади базуються на поточних критичних виданнях російських ориґінальних текстів («Історія мого голубника» Ісаака Бабеля, «Европейська ніч» Владислава Ходасєвіча, «Прохідні характери. Проза воєнних років. Записки блокадної людини» Лідії Ґінзбурґ), повертають до початкових версій («Віра» Івана Буніна), керуються новими перекладацькими принципами («Рокові яйця» Міхаіла Булґакова) або пропонують нове аранжування текстів («Півострів Жидятин» Олєґа Юр’єва).

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ростислав Загорулько ・ Лютий 2018
Число містить публікації, присвячені теперішній ситуації у країнах Східної Европи. Відкривають його...
Юлія Бентя ・ Березень 2016
«Відчужені. Росія і Захід у 2015 році» — так називається березневе число часопису «Osteuropa», у...

Розділи рецензій