Катріона Келі, Матіяс Шварц, Гіларі Пілкінґтон.... Osteuropa, 2013, № 11–12. Auf einen Zug. Anpassung und Ausbruch: Jugend in Osteuropa

Серпень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
119 переглядів

Останнє здвоєне число 2013 року під назвою «На потязі. Конформізм і вибуховість: Молодь Східної Европи» покликано відповісти на запитання, чим живуть і про що нині мріють підлітки. Радянська культура була одержима молодістю, зазначає професорка російської літератури Оксфордського університету, заступниця керівника Центру европейських гуманітарних досліджень (Оксфорд) Катріона Келі в статті «Відкриття тинейджера. Радянські та пострадянські підлітки». Водночас у СРСР справжніх проблем підлітків і статевого дозрівання не можна було обговорювати — насамперед через давню російську традицію ворожого ставлення до тілесности. Табу було зруйновано в часи «перебудови», та пострадянська свобода в цьому питанні не означає, що статеве дозрівання російської молоді позбавлено страху.

Науковий співробітник берлінського Центру літературних і культурних досліджень та Інституту Східної Европи у Берлінському вільному університеті Матіяс Шварц уважає, що означення молоді як «символу майбутнього» нині неактуальне («Покоління Ніщо. Образи юности в східноевропейській прозі розчарування»). Усі визначальні риси покоління, що зростає, нині підпорядковано комерційним інтересам. Тенденцію яскраво відображено в прозі «східноевропейського розчарування». Ані образи «справжнього соціяліста» чи «національного героя», ані канон юности в західній поп-культурі не допоможуть віднайти власне місце в суспільстві.

Один із прикладів «пересадки» молодіжної культури великих міст у марґінальне середовище дослідила соціологиня з Манчестерського університету Гіларі Пілкінґтон («Панк у вічній мерзлоті. Субкультура та повсякдення у провінції»). Панк, народжений у Лондоні та Нью-Йорку, в 1970-х був формою самоствердження та протесту. Нині послідовників руху можна знайти навіть у Воркуті — місті на далекій півночі, сформованому зі сталінських трудових таборів, яке після розпаду СРСР переживає відчутний занепад. Фахівець із проблем молоді та дозвілля Ліверпульського університету Кен Робертс пише, що за ці два десятиліття молодь постала перед подвійним викликом: її власний перехід у доросле життя збігся з радикальними суспільними трансформаціями («Змішані результати. Молодь і політика у Східній Европі»). Безробіття й важкі умови праці можуть призводити до дифузного відчуття невдоволення та спорадичних протестів. Але значно гірше те, що нове покоління Східної Европи досі не сформувало власного політичного бачення майбутнього.

Труднощі, перед якими постали сотні тисяч молодих поляків, які після вступу Польщі до ЕС вирішили повернутися на батьківщину, аналізує культурний референт Ляйпцизької філії Польського інституту в Берліні Райнер Менде («Ода до радости? Польська міґрація та ілюзія Европи»). В аванґарді цієї еміґрації були освічені поляки, які раніше шукали щастя на Британських островах. Ті, хто розглядав повернення як кар’єрний шанс, втратили ілюзії. Мовні здібності, навички міжкультурного спілкування, численні контакти, що їх вони вважали за ґарантію успішного повернення, не вдалося застосувати вдома.

Літературознавець Альфрун Клімс із Інституту славістики Берлінського університету імені Гумбольдта зіставляє два покоління европейського андеґравнду на прикладі оповідання поляка Яцека Подсядла про подорож до Братислави заради відвідин Еґона Бонді, духовного лідера празького андеґравнду. Натомість у статті Мелані Барлай, наукової співробітниці netPOL Будапештського німецькомовного університету імені Дюли Андраші, що повертає до сьогодення, йдеться про правий угорський екстремізм «фейсбук-покоління». Виник він у 1980-х у молодіжному середовищі. Навіть партію «Йоббік», центральну в субкультурі угорського екстремізму, заснували студенти. Нині її найефективнішим знаряддям для поширення ревізіонізму, антисемітизму та руху проти ромів є інтернет.

Про хворобливі трансформації молодіжної моди в Сербії, пов’язаної з ерою Мілошевіча, пишуть культурологині та документалістки з Белграда Йована Паповіч та Астрея Пейовіч. Молодь знову носить те ж легке спортивне взуття і слухає ту ж танцювальну музику, що й Dizelaši 1990-х, не підозрюючи, що наслідує колишню субкультуру кримінального середовища.

Зіставляючи спосіб життя підлітків у Східній Німеччині та Литві, соціологи з Німецького інституту молоді Гервіґ Райтер та Кристине Штайнер (Мюнхен) вказують на суттєві відмінності: перехід Східної Німеччини до капіталізму можна означити як суто «фінансовий», тоді як Литва сприйняла ринкову демократію різко та радикально. Дослідники зіставляють біографії двох юнаків на порозі здобуття фахової освіти й початку професійного життя і в обох випадках відзначають непевність перспектив і мінливе ставлення до цінностей різних рівнів.

Берлінський журналіст і письменник Інґо Пец занепокоєний майбутнім білоруської молоді, чиє реальне життя не має нічого спільного з ілюзією добробуту, змальованою в державних ЗМІ («Безсилля та конформізм. Білоруська молодь на роздоріжжі»). Дедалі більше молоді, особливо найосвіченішої, еміґрує, тікаючи від економічного занепаду, політичної втоми та репресій. Інші ж пристосовуються та байдужіють. І провладна Спілка молоді Республіки Білорусь, і опозиційний Молодий фронт — доволі нечисленні організації. Відтак керівна номенклатура в Білорусі невпинно старішає.

Докторант Нафілд-коледжу Оксфордського університету Фелікс Кравацек у статті «Комсомол, “НАШИ” та неформали. Мобілізація російської молоді» згадує, як у Перебудову лідери комуністичної партії СРСР намагалися прихилити до себе молодь. Під час Помаранчевої революції в Україні Кремль був занепокоєний саме вимогами реформ у Росії. Тож президентська адміністрація заснувала молодіжний рух «НАШИ», який вона фінансує та контролює. Водночас у країні доволі гетерогенна молодь, що є політично анґажованою та уникає будь-якого офіційного контролю. Як це відображено в російській літературі, аналізує наукова співробітниця Інституту загального та порівняльного літературознавства ім. Петера Сонді та Інституту Східної Европи Вільного університету Берліна Гайке Вінкель у розвідці «“Я злий покидьок”. Молодіжний екстремізм як літературний феномен». Автори з націонал-більшовицького та лівого таборів привертають до себе велику увагу через тиражування естетичних ідеалів бунтівної молоді — насильства, ненависти й нігілізму. Їхня проза щонайменше суперечлива, та своєю провокативністю завойовує російську масову культуру.

Статтю «Le flic, c’est moi [«Поліцейський, це я»]. Молоді ополченці в Росії» написав доцент Державного університету Огайо (Ньюарк) Ґлєб Ципурський, дивовижно випередивши час і нинішні сумні події на українському сході. Ще наприкінці минулого року науковець попереджав про появу в Росії численних добровільних воєнізованих формувань. Їхня офіційна мета — контролювати громадський простір, допомагати в боротьбі зі злочинцями, слугувати суспільному ладу, а заразом — придушувати політичні протести, працюючи на користь путінського режиму. Прихильники «ополченців» наголошують, що, вступаючи до їхніх лав, молодь отримує шанс стати зразковими громадянами. На жаль, традиційна теорія, що державні органи та громадські організації мають перебувати у взаємній опозиції, тут не діє.

Про дискусійний клуб «Полит-грамота», що означує себе як альтернативний публічний простір і дає молоді змогу вільно обговорювати політичні та суспільні проблеми, йдеться в дописі наукової співробітниці Центру молодіжних досліджень факультету соціології Вищої школи економіки (Санкт-Петербурґ) Анни Желніної («Політтусівка. Молодь та суспільна протидія у Санкт-Петербурзі»). Члени клубу набувають навичок, потрібних для кар’єри і журналістики, громадянського суспільства та політики. Навіть узимку 2011–2012 років, на гребені політичної поляризації, зумовленої масовими протестами проти фальшування виборів, «Полит-грамота» зуміла довести власну нейтральність і ґарантувати плюралізм. Це захистило вільний простір для вислову в авторитарній державі та дало змогу почути молодь, яку іґнорував політичний мейнстрим.

Серйозні зміни зачепили й молодіжне життя в країнах Центральної Азії, впевнений соціолог із Берлінського університету імені Гумбольдта Штефан Кірмзе («Посередині, на межі»). Тутешня киргизька та узбецька молодь наслідує ідентичності й культурні практики глобалізованого світу, адаптуючи їх до місцевих умов. Так чи так, нині її щоденний побут мало відрізняється від життя будь-кого і будь-де на пострадянському просторі або й у всьому світі.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ростислав Загорулько ・ Лютий 2018
Число містить публікації, присвячені теперішній ситуації у країнах Східної Европи. Відкривають його...
Юлія Бентя ・ Березень 2016
«Відчужені. Росія і Захід у 2015 році» — так називається березневе число часопису «Osteuropa», у...

Розділи рецензій